Бублик знаходить вихід

— Гаразд, паніка — це добре, але що робити? — спитав Тимко, озираючись навколо з тим самим виразом обличчя, який мають люди, що тільки-но зрозуміли, що застрягли в ліфті без сигналу.

Максим, не відповідаючи, знову підійшов до місця в стіні, де спрацював попередній механізм. Він натиснув. Потягнув. Навіть ударив по ньому кулаком — але той залишався нерухомим, як принципи вчителя хімії.

— Ну от, — пробурчав Іван, — а я казав, що треба було залишитися вдома. Гаряче какао, плед, Netflix… а не це.

І тут…

Мяу.

Звук пролунав несподівано, як завжди. І в той же час — дуже вчасно.

Всі різко повернули голови.

Бублик. Спокійний, впевнений, як досвідчений археолог, який щойно виявив древній артефакт біля раковини. Він сидів біля однієї зі стін і пильно дивився у темний кут. Його хвіст обережно смикався з боку в бік — сигнал серйозності.

— Що там таке? — прошепотіла Соломія.

Тимко повільно підійшов і присвітив ліхтариком у той самий кут.

І — побачив. Там, у стіні, ледь помітний на фоні старої кладки, був невеликий дерев’яний отвір. Розмірами — як дверцята комірки. Прямокутний, акуратний… і на перший погляд — глухий.

— Це… ще одні двері? — здивувався Тимко.

Соломія нахмурилася, придивляючись.

— Але вони без ручки… просто дошки.

Мяу.

Бублик підвівся. Потягнувся. Зробив крок до стіни — дуже ліниво, майже зневажливо, як той, хто вже знає, що от-от вирішить усі проблеми.

І лапою натиснув на невеликий виступ унизу дверей. Так ненав’язливо, мовби випадково.

Клац.

Деревина ледь здригнулася, а потім дверцята злегка прочинилися.

В кімнаті знову запанувала тиша.

— Ну все, — оголосив Іван урочисто, — я офіційно вважаю, що він чарівний. Він не кіт. Він… гідом у паранормальне.

Бублик гордо всівся, з виглядом того, хто все зробив правильно. Його погляд був спокійний. Упевнений. І трохи зневажливий.

— Він наш справжній капітан, — прошепотів Тимко.

Максим усміхнувся і кивнув у бік проходу.

— Ходімо. Це, схоже, наш єдиний шанс дістатися фіналу.