Що тепер?

Коридор перед ними розтягувався в темряву, ніби театр, де сцена ще не освітлена, а завіса вже піднята. Під ногами лунали тихі, але чіткі кроки. Стіни дихали вогкістю, часом і… чимось невловимим, наче очікуванням.

— І що далі? — пошепки запитав Тимко, міцніше стискаючи ліхтарик у руці. Його пальці трохи тремтіли, але голос залишався рівним.

— Тепер ми його знайдемо, — відповів Максим.

Його голос був спокійним, але в кожному слові звучала внутрішня напруга, як струна, яку от-от торкне арфа розв’язки.

— А якщо він нас знайде першим? — додав Тимко, озираючись, бо відчуття, що хтось позаду, не полишало жодного з них.

Максим зітхнув. Його плечі трохи опустилися, але в очах лишалася твердість.

— Ну, тоді… — він затримався на мить. — Тоді буде дуже цікава зустріч.

Іван тихо буркнув:

— Цікава — це ще м’яко сказано. Якщо він з’явиться з реплікою “Готові до фінального акту?” — я з місця тікаю до Хмельницького.

Соломія посміхнулася, але не сміхом — а тією внутрішньою усмішкою, яка з’являється, коли ти вже все зрозумів і просто йдеш до завершення.

Вони рушили вперед.

Крок за кроком. Світло ліхтариків ковзало по стінах, ловлячи тріщини, відлуння таємниць, що ще залишалися. З кожним кроком вони наближалися не лише до когось, хто зник, але й до самого серця історії.

Бо там, у темряві, чекала не просто істина.

Чекала зустріч.

І, можливо, фінальна репліка тієї вистави, яка почалася багато років тому — й досі не отримала останнього аплодисменту.