Секретний механізм

Усі затамували подих. У кімнаті запанувала тиша — та сама тиша, в якій навіть серцебиття здається надто гучним. І раптом, десь глибоко в стіні, пролунало глухе клац, схоже на звук важеля, що зрушився з місця після десятиліть без руху.

Всі заціпеніли.

Потім — ще один звук. Більш протяжний. Скрип. Дерев'яний. Стійкий.

Скре-е-е-ееп…

Двері.

Двері, які кілька хвилин тому були замкнені, як банківський сейф, повільно почали відчинятися самі. Без натиску. Без штовхання. Лише з легким хрустом дерева, як театральна завіса перед фінальною сценою.

Іван різко відскочив назад, ледь не перечепившись об стілець, який Тимко досі тримав у руках.

— ОЙ-ОЙ-ОЙ, НЕ СПОДОБАЛОСЯ МЕНІ ЦЕ! — вигукнув він і одразу прикрив рот, бо звук його голосу здався надто голосним у цьому контексті.

Максим же вже наближався до проходу. В його очах не було страху — лише фокус. І розуміння.

— Це було випробування, — сказав він, не відводячи погляду від темряви, що відкривалася за дверима. — Він хотів, щоб ми зрозуміли, як вибратися. Щоб ми подумали. Зіграли свою роль.

— ХТО “ВІН”?! — закричав Іван, уже остаточно втрачаючи терпіння. — Привид? Актор? Бог театру?!

Максим не відповів одразу. Лише злегка підняв плечі.

— Той, хто нас тут зачинив.

— Дуже конкретно, дякую… — пробурмотів Іван.

Але більше ніхто не сперечався. Бо двері були відчинені. А за ними — ще один коридор. Такий самий темний, холодний, мовчазний.

Слідопити зробили перші кроки.

Обережно. Тихо.

І тоді… десь попереду… пролунав звук.

Кроки.

Чіткі. Повільні. Впевнені.

Це вже не були випадкові шуми. Хтось ішов. Хтось, хто знав, що вони вийдуть. Хтось, хто чекав.

Соломія подивилася на інших.

— Ми наближаємось.

— До чого? — спитав Тимко.

Максим зупинився, глянув уперед і тихо відповів:

— До фіналу.