У пастці

— Може, це… ну, вітер? — слабко припустив Тимко, тримаючись за ліхтарик так, ніби він міг дати не тільки світло, а й моральну підтримку.

— Ага, вітер, який ходить, замикає двері і, напевно, ще пише записки червоним чорнилом?! — нервово пирхнув Іван, жестикулюючи так, ніби намагався вигнати саму ідею.

Максим мовчки тиснув на ручку дверей. Раз, другий, третій. Метал не зрушувався ні на міліметр. Він навіть не скрипів. Замок поводився, як досвідчений охоронець: “Тут не пройдеш”.

— Ми в пастці, — нарешті сказав Максим. Спокійно. Фаталістично.

— Ні-ні-ні, ви не розумієте! — Іван почав нервово ходити по кімнаті, нагадуючи персонажа з фільму, який точно не доживе до фіналу. — Це ж класика! Спочатку зачиняють, потім гасне світло, потім падає щось зі стелі, потім...

БЛИМ.

Ліхтарики засмикалися. Їхнє світло почало мерехтіти — ривками, як серцебиття в моменти паніки.

— ОТ БІС! Я Ж КАЗАВ! — закричав Іван, і майже одразу затулив рот руками, щоб не привернути зайвої уваги. Якщо тут ще можна було привернути щось гірше, ніж уже сталося.

Максим зціпив зуби, натиснув на кнопку ліхтарика сильніше — якби можна було включити його впертістю, він світив би як прожектор.

— Не панікуй, — сказав він. — Ми знайдемо вихід. Ми завжди знаходимо.

Тимко, який досі мовчав, підійшов до старого стільця в кутку, підняв його, як меч, і направив на двері.

— Тримайтеся. Якщо хтось зайде — я буду відбиватися, — сказав він серйозно. Можливо, надто серйозно.

— Чудово, — простогнав Іван. — Нас заперли в кімнаті, а ми вже готуємося до бою з невидимим привидом. Класика.

Соломія в цей момент стояла трохи осторонь, дивлячись не на двері, а на стіни. Її очі бігали по дрібних деталях, як у детектива на місці злочину.

— А що, якщо той, хто нас зачинив… просто хоче перевірити нас? — задумливо сказала вона.

Усі повернулися до неї.

— Що, ще й випробування?! — скривився Іван.

— А чому ні? — не збентежилась Соломія. — Він же весь час щось нам підказував: записи, дзеркала, афіші… Все вело до чогось. Може, це ще одна частина. Може, він хоче, щоб ми щось тут знайшли?

Максим кивнув.

— Якщо це так… Значить, вихід тут. Просто ми його ще не бачимо.

І вони почали шукати.

Бо навіть коли двері зачинені, сцена ще не завершилася.