Остання вистава

Сторінки щоденника ставали дедалі більш хаотичними. Почерк, що спершу був чітким, витонченим, тепер виглядав так, ніби його писали у поспіху, в темряві або з тремтячими руками. Місцями літери злипалися, чорнило розтікалося, а аркуші мали плями — чи то від вологи, чи то від часу, чи, можливо, від сліз.

Соломія читала повільно, намагаючись не пропустити жодного слова. Голос її злегка тремтів, як струна в тиші.

"Кожна вистава має кінець. Але моя вистава не завершилася. Я все ще тут. І якщо колись хтось знайде ці записи — знай: я не привид. Я лише людина, яка так і не змогла піти зі сцени."

— Ой-йой-йой… — простогнав Іван, і його голос луною розлетівся кімнатою. Він схопився за голову, як це роблять люди, коли намагаються не дати собі збожеволіти від того, що чують.

— Він не пішов. Він досі тут!

"Сцена пам’ятає мене. А я пам’ятаю сцену. Я досі тут."

Слова стояли в повітрі, ніби дим після старої завіси. Вони були не просто рядками з щоденника. Вони звучали, як частина монологу, який актор не встиг виголосити на публіку. Частина ролі, яку глядач ніколи не побачив.

— Але що він мав на увазі? — наполягав Максим, дивлячись у текст, наче шукав там інструкцію. — Що означає “я досі тут”?

— Він же не може все ще жити в підземеллі після стількох років… — пробурмотів Тимко, — чи може?!

Усі водночас поглянули на дзеркало.

Фігура в чорному плащі стояла там. Нерухома. Наче вирізана зі спогаду. Вона не рухалася. Вона не наближалась. Вона просто була. Відвернута до сцени. І в цьому було щось більш тривожне, ніж якби вона простягнула до них руку.

— А що, — нарешті промовила Соломія, тихо, але чітко, — якщо він справді не пішов?

Її слова зупинили всіх. Наче замкнули кімнату зсередини.

Може, Антон Дорошенко не став привидом. Може, він просто залишився тим, ким був завжди — актором.

Тим, хто ніколи не отримав фінального аплодисменту.

І тепер… сцена ще чекає на його останній вихід.