Старий щоденник

Слідопити стояли перед дзеркалом, у якому досі виднілася фігура в чорному плащі. Вона ніби застигла в часі, як старе фото — без руху, але з емоцією, що відчувається навіть через скло. Її присутність не викликала паніки. Вона була… тужливою. Очікувальною.

Максим глибоко вдихнув.

— Якщо ми хочемо зрозуміти, що сталося, нам потрібно більше доказів. Більше, ніж дзеркала і напівнатяки.

Соломія озирнулася. Її погляд ковзав по столу, де лежали зім’яті афіші, розкриті газети, аркуші з нотатками, які вже стали частиною їхнього розслідування. Але серед усього цього паперового хаосу щось одразу впадало в око — книга.

Темна, шкіряна палітурка. Витерта, але не розірвана. Без назви на обкладинці. Лежала ніби не випадково — а як підказка, залишена спеціально.

— Що це? — прошепотіла Соломія, уже знаючи, що це не просто книга.

Вона обережно взяла її до рук. Книга була важкою — не тільки фізично, а наче нею хтось поділився вагою минулого.

Обережно відкрила першу сторінку.

І там, рівно, витончено, у старовинному почерку, були написані слова:

"Антон Дорошенко. Моє останнє зізнання."

Мить тиші зависла в повітрі, як початок сцени, в якій ще ніхто не вийшов, але глядач уже тримає подих.

Слідопити переглянулися. У кожного в очах була своя версія тривоги. У Тимка — технічна. У Соломії — історична. У Івана — “я ж казав, що це погана ідея”.

Максим ковтнув. Повільно, усвідомлено.

— Ми щойно знайшли щоденник, — сказав він.

І ці слова звучали, як: “Ми щойно знайшли душу того, кого всі вважали примарою.”