Що ми бачимо?

У дзеркалі вони побачили себе.

Свої фігури, свої ліхтарики, навіть трохи пилу на плечах. Але відображення було… інше. Ніби хтось узяв реальність і додав у неї легкий фільтр — не кольору, а часу. Простір у дзеркалі здавався старішим, трохи більш зношеним, мов театр, який давно не приймав глядачів, але ще тримає афіші на фасаді.

І головне — вони бачили не лише себе.

У дзеркалі, поруч із їхніми відображеннями, стояв ще хтось.

Фігура в чорному плащі. Висока, мовчазна. Не примара, не фантом — щось цілком матеріальне, але… інше.

Антон Дорошенко.

Він не рухався.

Не дивився на них.

Він стояв, звернений обличчям до сцени. Тієї самої, що була десь над ними, у реальному клубі. Дивився, ніби виступ уже почався. Або от-от почнеться.

— Що… це?.. — прошепотів Тимко, обхоплюючи ліхтарик, як рятівне коло.

Соломія відчула, як спогад прокрутився в голові — рядок з записки, яку вони знайшли кількома хвилинами раніше.

"Вони забули мене. Але сцена пам’ятає."

— Може, він не привид… — почала вона, повільно, як думка, що боїться вийти назовні.

— А хто? — перепитав Іван, хоч і не був впевнений, що хоче знати відповідь.

— Просто… хтось, хто досі чекає свого останнього виступу, — сказала Соломія.

Тиша. Дзеркало, ніби погоджувалося.

Максим зробив крок ближче. Повільно, не відриваючи погляду.

Відображення не змінилося.

Антон Дорошенко залишався на місці. Як закарбований спогад. Як незакінчена сцена. Як очікування.

Тимко перехопив подих.

— Якщо це його остання вистава… — сказав він. — То хто буде глядачем?

Слідопити переглянулися.

Іван зіщулився, підняв комір куртки, ніби хотів заховати шию від невидимого протягу.

— Щось мені підказує, що відповідь нам не сподобається…

Але було вже пізно зупинятися.

Сцена чекала.

І хтось… уже відкрив завісу.