Записи, що розповідають історію

На старому столі, вкритому тонким шаром пилу, лежали зошити. Їх було кілька, кожен із них мав потерту обкладинку, пожовклі краї, а деякі — навіть плями, схожі на сліди від кави чи чорнила. Поруч — аркуші паперу, частково зім’яті, частково акуратно складені. Ці записи дихали часом, і щось у їхньому вигляді одразу давало зрозуміти: вони важливі.

— Його записи! — вигукнув Тимко, і одразу сів за стіл. Його пальці заворушилися, як у піаніста перед виступом, і він почав швидко гортати сторінки.

— Тут є щось цікаве? — нахилився Максим, вивчаючи зміст сторінок разом із ним.

Записи були різні — нотатки про вистави, списки реквізиту, діалоги, уривки текстів. Але серед цього театрального хаосу було щось інше. Щось, що виглядало… особисто.

На одному з аркушів, нерівними літерами, ніби написано в поспіху, чернилом, що вже почало розтікатися, хтось вивів:

"Не можна тікати від минулого. Вистава має бути завершена."

Ці слова мов грім розкаталися в тиші кімнати. Кожен із присутніх прочитав їх уголос — мов подумки, так і вголос. Бо ці слова… щось у них було. Щось знайоме. Щось, що було адресовано не просто паперу.

— Що це означає? — запитав Іван, явно вже шкодуючи, що взагалі прийшов сюди. Він озирнувся на двері, що досі були зачинені, й мимоволі зробив крок назад.

— Може, він хотів повернутися на сцену? — припустила Соломія, обережно торкаючись запису, ніби боялась зруйнувати щось цінне.

— А може… він ВЖЕ повернувся?! — вигукнув Тимко, і в його очах спалахнув той самий блиск, який буває, коли ти бачиш логіку в хаосі.

Максим не відповів одразу. Він просто стояв і дивився на аркуш. Його пальці торкнулися краю паперу, обережно, ніби це був пульс людини, яку давно вважали мертвою.

Записи виглядали дуже особистими. Не як щоденник. Не як сценарій. А як послання. Ніби Антон Дорошенко, актор, що зник без сліду, залишив усе це не просто як спогад… а як інструкцію. Як спадок. Як крик.

Для когось.

Для тих, хто наважиться дійти сюди. У найтемніше місце, під саму сцену.

І ось — цей день настав.