Афіші, що пам’ятають минуле

Перше, що одразу кидалося в очі — це стіни. Вони були повністю завішані старими театральними афішами, немов сама кімната була присвячена пам’яті про сцену, яку давно забули всі… окрім одного.

Деякі афіші були вигорілими, папір пожовк, кути обірвані — ніби час, як недбалий глядач, рвав їх під час антракту.
Інші — напрочуд свіжі, збережені так, ніби їх щойно надрукували в сільській друкарні, яка працює лише для привидів.
Але майже на кожній було те саме ім’я, надруковане великими літерами: АНТОН ДОРОШЕНКО.

— Це все про нього… — прошепотіла Соломія, обережно торкаючись одного з паперів. Її пальці ковзнули по шорсткій поверхні, ніби намацували історію через текстуру.

— Він залишив це тут? — здивовано запитав Тимко, не в силах відірвати погляду від стіни, що нагадувала колаж з минулого життя.

Максим уважно вдивлявся в написи. На деяких афішах, поміж типографських шрифтів, можна було помітити ледь помітні помітки від руки. Слів було мало, але вони звучали голосно.

На одній афіші, зовсім не старій, у верхньому куті червоним чорнилом хтось написав:

"Вистава не закінчена."

Іван, який щойно почав трохи заспокоюватись, відступив на крок назад.

— Що це означає?! — його голос був тонкий, натягнутий, як струна, що от-от лусне.

— Що він сам хотів, щоб усе це збереглося, — спокійно відповів Максим. У його голосі звучала впевненість, яку він не відчував повністю, але тримав для інших.

— Але для кого? — тихо додала Соломія.

Питання зависло в повітрі, як пил у промені ліхтарика. Воно не потребувало відповіді — бо відповіді ніхто не мав. Але запитання вже жило.

А кімната… кімната мовчала. Вона була сповнена історії, що ще не завершилася.

Таємниці ховалися в кожному куточку, в кожному слові на стіні.

І відчуття, що вони ще не все знайшли, стало сильнішим, ніж коли-небудь.