Повернення світла

Темрява охопила кімнату раптово, як ковдра зі свинцю. Двері грюкнули, і це “гуп” ще довго відлунювало в тиші, змушуючи кожного внутрішньо зібрати валізи страху. Слідопити завмерли. Здавалося, навіть повітря в кімнаті зупинилося, боячись видати себе шумом.

— Ой-йой-йой… — простогнав Іван, притиснувшись до стіни з виразом того, хто щойно зрозумів, що програма “Спокійна старість у селі” перетворилася на “Ніч у будинку з привидом”.

Максим миттєво зреагував. Його рука з ліхтариком здригнулась, але не впустила пристрій. Він навів промінь у темряву.

— Хтось тут є?! — голос його лунав сміливо, але тремтів від напруги.

Відповіді не було. Жодного шелесту. Жодного звуку. Лише глибока, глуха тиша, в якій, здавалося, щось дихає поруч, тільки тихіше, ніж дозволяє людський слух.

Тим часом ліхтарик Тимка почав мигати. Спершу несміливо — ніби просив про заміну батарейки, потім усе частіше, поки не став схожим на світловий сигнал SOS.

Соломія, не втрачаючи самовладання, дістала свій запасний ліхтарик. Він клацнув, загорівся стабільним білим світлом і освітив кімнату.

Те, що вони побачили, змусило всіх затамувати подих — вже не від страху, а від здивування.

Кімната перед ними була невеликою, але в дивно гарному стані. Стіни — кам’яні, без тріщин. Підлога — вкрита килимом, трохи запиленим, але без слідів плісняви. У кутку стояла шафа, з якої виглядала книжка. Старий, але акуратний стіл — із чорнильницею та стопкою паперу. Поруч — стілець, із накинутим на спинку піджаком.

І все це — чисте. Упорядковане.

— Це… не схоже на покинуту кімнату, — прошепотіла Соломія.

— Це схоже на… житло, — додав Тимко.

— І хтось тут справді жив, — підсумував Максим, проводячи ліхтариком по стінах. — Не колись. А нещодавно.

— От тільки… — додав Іван. — Де він зараз?

І на це питання поки що ніхто не мав відповіді.

Але світло повернулося. І з ним — новий рівень реальності.

Тепер це вже не просто пригода. Це — розслідування, яке торкнулося живого.