Ми тут не самі

Всі різко повернулися. Світло ліхтариків затанцювало по стінах, висвітлюючи тунель позаду. Вони були готові побачити все — постать, тінь, навіть живого Буряка в нічній сорочці. Але…

За ними — нікого.

Тунель був порожнім.

Темний, мов забутий спогад. Тихий, як бібліотека після закриття. І все ж… щось у повітрі змінилося. Воно стало щільнішим, важчим. Як атмосфера перед грозою або перед несподіваним “бу!”.

Але відчуття, що хтось є поруч, не зникло. Навпаки — здавалося, що цей “хтось” тепер ближче, ніж будь-коли.

— Хлопці… — тихо сказала Соломія. Її голос був тихим, але в ньому тремтіла тривога. Та, яку не сплутаєш з уявою.

— Що? — майже одночасно відповіли Максим і Тимко.

— Двері… — встигла прошепотіти вона.

Максим глянув через плече. Його серце пропустило удар.

Двері, які вони залишили відкритими… ті, що скрипіли при кожному русі… зараз повільно, мов у фільмі, що став надто реальним, почали зачинятися.

Без жодного звуку.

Ніби їх закривав не вітер. Не фізика.

А… воля.

Іван, який до цього тримався як міг, встиг тільки прошепотіти:

— Мамо…

Його голос луною відбився від кам’яних стін. Як молитва. Як капітуляція.

Грюк.

Двері зачинилися. Раптово. Глухо. Остаточно.

І настала абсолютна темрява.

Така, в якій навіть думки звучать голосно. Така, що стирає межі між уявою і реальністю. Така, після якої вже не питають: “Чи ми самі?” — бо знають відповідь.

І вона — не та, на яку чекали.