Таємна кімната

Вони повільно підійшли до старих дерев’яних дверей наприкінці тунелю. Двері були сірі від пилу, з тріщинами в деревині, що нагадували зморшки на обличчі старої людини. Ніхто не наважувався говорити — здавалося, сам коридор слухає.

Максим обережно натиснув на ручку. Вона скрипнула, ніби зітхнула від старості, і двері повільно відчинилися. Слідом за ними — подих затхлого повітря, яке давно не бачило руху.

Всередині була невелика кімната. Світло ліхтариків розповзлося по стінах, ковзаючи по пилу, що зависав у повітрі, як туман спогадів.

Стіл — старий, покритий рівномірним шаром пилюки. На ньому — пляма від чашки, ніби хтось пив каву і просто… пішов.
Стілець — трохи відсунений, із потертою оббивкою, на якій, здається, ще залишилося тепло.
А на стіні — пожовкла газета, закріплена шматочком іржавого цвяха.

Соломія підійшла ближче і обережно зняла її зі стіни. Лист хруснув під пальцями, але не розсипався. Вона розгорнула газету і прочитала вголос:

— “АНТОН ДОРОШЕНКО: АКТОР, ЯКИЙ ЗНИК БЕЗ СЛІДУ”…

У кімнаті повисла тиша.

— Він сам це зберіг? — прошепотів Тимко.

— Але чому? — запитала Соломія, все ще дивлячись на пожовклі рядки. — Навіщо ховати газету про самого себе?

Іван відступив на крок назад. Його очі метались по кімнаті, шукаючи щось, чого краще було б не знаходити.

— Бо він досі тут, — сказав він.

Слова зависли у повітрі. Їх не потрібно було пояснювати. Кожен із них відчував це вже давно, просто не наважувався сказати.

Тиша. Важка. Напружена.

А потім…

Позаду них щось зашаруділо.

Гучно. Несподівано.

Як кіт, що стрибнув на стару газету. Як спогад, який вирішив повернутись.

Усі різко обернулися.

І в темряві коридору щось заворушилося...