Спуск у темряву

Прохід під сценою виявився трохи вужчим, ніж очікували. Не те щоб вони очікували щось розкішне — не тунель метро ж — але навіть найоптимістичніший з них не думав, що доведеться йти боком, затиснувши плечі й намагаючись не дихати занадто гучно.

Сходи, що вели вниз, були старими, дерев’яними, й скрипіли так голосно, ніби кожна дошка вітала їх окремим “здрастє”. Іноді здавалося, що під тобою трісне не просто дерево, а нерви.

— От чудово! Якщо тут є привид, то він уже нас почув! — тихо пробурчав Іван, ховаючи обличчя за плечем Тимка.

— Або щось ще, — додав Тимко таким тоном, ніби спеціально хотів, щоб Іван перестав спати не тільки сьогодні, а й решту життя.

— Дякую, тепер я почуваюся значно спокійніше! — буркнув Іван, іще міцніше стискаючи свій рюкзак, ніби в ньому був план порятунку. Або хоча б шоколадка.

Соломія першою посвітила ліхтариком углиб. Промінь ковзнув по кам’яних стінах, старих, вологих, порослих мохом у деяких місцях. Коридор був довгим, мов незакінчена думка. Стіни здавалися безмежними, і темрява всотувала світло, як стара губка — обережно, але невідворотно.

Максим провів рукою по одній зі стін. Пальці ковзнули по шорсткій поверхні, яка, здавалося, пам’ятала кожен дотик за сотні років.

— Це місце явно дуже старе… — пробурмотів він.

— Але хто його будував? — додав Тимко, тепер уже щиро зацікавлений. — Тут усе виглядає не як щось випадкове. Це не просто підвал.

— А головне — НАВІЩО?! — вигукнув Іван, у голосі якого вчувалася легка паніка.

Він стиснув кулаки, як справжній герой, що хоче тікати, але для вигляду ще трохи постоїть.

— Якщо це якась підземна тюрма, я піду додому.

— Та хто тебе відпустить? — хмикнув Максим.

— Ой-йой-йой… — простогнав Іван і трохи пригнувся, ніби це могло врятувати його від таємничих сил, які, можливо, стежили за ними просто зараз.

Вони рушили далі. Крок за кроком. Темрява ковтала їх, але ліхтарики ще тримали оборону. Стіни, здавалось, дихали — не буквально, звісно, але кожен звук відбивався луною так, ніби їх слухало щось велике і мовчазне.

І чим далі вони йшли, тим більше складалося враження, що це місце не було порожнім.

Щось тут було.

Або хтось.