Повернення в клуб

Наступного ранку, після розмови з дідом Федором, слідопити повернулися до сільського клубу. Сонце ледь піднялось над горизонтом, але в їхніх очах вже палав вогонь нової пригоди — трохи безумний, трохи втомлений, і дуже рішучий.

— То що, готові до спуску в підземелля? — запитав Тимко, крутячи в руках ліхтарик із таким виглядом, ніби це був світловий меч, і він от-от почне роздавати правосуддя в темряві.

— Я взагалі не розумію, як ви після всього цього можете спати ночами, — буркнув Іван, тримаючись трохи осторонь, із виглядом людини, яку змусили йти на йогу одразу після нічної зміни.

— А хто сказав, що ми спимо? — невинно усміхнулася Соломія, поправляючи рюкзак за плечима. Вона виглядала так, ніби вирушає на екскурсію, але очі говорили про щось значно серйозніше.

Максим нахилився над діркою в сцені — тією самою, яку з таким ентузіазмом продрелив капітан Буряк. Під сценою тепер чітко виднівся металевий люк із ручкою, який раніше був майже повністю прихований під фанерою та пилом.

— Це точно не просто стара пастка для мишей, — зауважив він, придивляючись до металу. На ручці було трохи іржі, але сама конструкція виглядала напрочуд цілою — наче її хтось нещодавно протирав.

— А що, якщо це вихід у паралельний світ?! — вигукнув Іван, озираючись на всі боки, ніби вже чекав, що звідти вистрибне паралельний він із бородою та дипломом мага.

— Швидше вже відкривайте, поки Іван не вигадує ще страшнішу теорію, — простогнав Тимко, обертаючи очима.

Максим узявся за ручку люка. Вона була холодна, як ранковий компрес для нервів. Клац.

Ручка піддалася, і з глухим скрипом люк відчинився. Перед ними відкрився прохід у темний тунель. Вузький, чорний, мов глотка старої книги, яку ніхто не читав століттями.

Всі завмерли.

Навіть Бублик, який зазвичай виглядав так, ніби йому все одно — хоч метеорит впаде, — насторожено підійшов ближче, понюхав край отвору і хрипко муркнув. Це був той звук, який означав: “Ну його к лисій миші…”

— Ой-йой… Тільки не кажіть, що ми справді туди ліземо, — зітхнув Іван, вже майже розвертаючись у бік виходу.

— Ліземо, — відповів Максим просто й чітко.

— Я так і знав… — буркнув Іван і, переконавшись, що все ж таки йде не один, зробив перший крок до нового спуску.

Бо, як відомо, справжні пригоди починаються з фрази: “Та куди воно нас занесе…”