Тінь, що залишилася

— Ви хочете сказати, що це справді привид?! — захрипів Тимко. Його голос зірвався, а очі вмить стали круглими, як варені яйця.

— Я хочу сказати, що минуле ніколи не зникає повністю, — спокійно відповів Дід Федір. Його слова зависли в повітрі, мов пил після землетрусу. Не лякали — але тривожили.

Максим і Тимко переглянулися. У погляді одного — сумнів, у погляді другого — “мені це не подобається, але я вже втягнутий”.

— То що ж сталося з ним? — запитав Максим. — Він вибрався звідси?

Дід ледь помітно знизав плечима, погляд не відводив від темного коридору попереду.

— А хто його знає… — мовив він. — Він зник, як тінь при сході сонця. Але не кожна тінь тікає далеко.

— А що, якщо він ще тут? — не витримав Тимко. Його голос цього разу звучав обережно, як дитячий шепіт у пустій кімнаті.

Дід Федір стиснув палицю міцніше. Сухі пальці побіліли.

— Він не тут, хлопці, — промовив нарешті. — Але… щось від нього лишилося.

Максим відчув, як по шкірі пробіг мороз. Не вітер, не холод від підземелля — щось глибше, щось внутрішнє. Ніби сама душа відчула чийсь подих.

— Що саме? — прошепотів він.

Дід не відповідав одразу. Здавалося, він прислухався. До стін. До тиші. До того, що було за межами ліхтариків. Його очі повільно поверталися в бік темного тунелю.

— Те, що ви бачили у дзеркалі, — нарешті вимовив він. — Тінь. Відлуння. Відбиток людини, яка не хотіла бути забутою.

Тимко зробив крок назад. Під ногою хруснула гілка — йому здалося, що то був хребет його впевненості.

— Ой-йой… — пробурмотів він, і серце його калатало як барабан на фестивалі “Зляканих слідопитів”.

Тиша повернулася знову. Та тиша, що не буває просто тишею. Та, у якій щось є.

І щось чекало.