Ознаки життя?

Максим нахмурився. Те, що давно крутилось у голові, нарешті прорвалося назовні.

— Але ми бачили його… у дзеркалі.

Дід Федір, що щойно спирався на палицю з виразом спокійного філософа, раптом випростався. Його очі блиснули, як у людини, якій щойно показали фотографію з минулого, про яке він волів не згадувати.

— Що бачили? — різко спитав він.

— Його, — повторив Максим. — Там була фігура. Вона стояла на сцені. Ми всі це бачили. Спершу подумали, що то привид…

Очі старого звузилися, а в голосі з’явився метал.

— То ви справді бачили?

— Так! — втрутився Тимко. — Ми також знайшли його костюми, старі афіші, фотографії. Ніби хтось їх щойно дістав і залишив. Там усе ще пахло сценою!

Дід провів рукою по стіні, повільно, як художник, що малює пальцем спогад. Камінь був вологим, холодним, але ніби зберігав у собі енергію минулого.

— Залишив, бо не хотів, щоб його забули, — нарешті сказав він. — Але пам’ять… вона не завжди тиха. Іноді вона повертається. Шепоче. Кличе.

Максим напружився.

— Що ви маєте на увазі?

Дід Федір глянув на хлопців так, що навіть Тимко, який до цього ще жартував про «підземних привидів-акторів», перестав дихати. В його очах було щось, чого вони ще не бачили цього вечора: не просто страх, а повага. До чогось давнього. Живого. Можливо, надто живого.

— А що, якщо він усе ще тут? — тихо спитав дід.

Тиша, яка запала після цих слів, була густа, як холодний кисіль. Ліхтарики раптом здалися слабшими. Повітря — щільнішим. Стеля — нижчою.

— Ви маєте на увазі… живий? — прошепотів Максим, хоча сам уже не був певен, що саме має на увазі.

— Або не зовсім мертвий, — мовив дід. — Є речі, що не залишають цей світ, поки не завершать свою роль.

Він знову подивився в темряву.

— І здається, його сцена ще не закінчена.