Підземний хід

Максим і Тимко стояли біля темного входу в тунель, їхні ліхтарики кидали довгі тіні на вологі кам’яні стіни, що губилися в темряві. Пил у повітрі танцював у променях світла, наче дрібні привиди, які ще не вирішили, чи хочуть лякати, чи просто вітатися.

— І скільки, по-твоєму, тут ніхто не ходив? — прошепотів Тимко, нахилившись ближче до підлоги, де пил був потривожений.

— Думаю, ходили. І не так давно, як нам здається, — відповів Максим, уважно дивлячись на сліди. Вони були різні — вузькі, широкі, глибші, ніби хтось поспішав, а хтось просто прогулювався.

Повітря було затхлим, вологим, із різким запахом старого каменю, прілого дерева і чогось іще… невловимого, майже як згадка. Стіни вкривали тонкі прожилки моху, і з деяких місць капала вода, що тихенько цокала, ніби старий годинник у підвалі.

Вони рушили вперед. Кожен крок лунав глухо, і з кожним метром ліхтарики видавалися слабшими, ніби не хотіли висвітлювати те, що попереду.

— Я не хочу тебе лякати, але… — почав Тимко, стискаючи ліхтарик обома руками.

— Ти вже лякаєш, — відповів Максим, не озираючись.

— Якщо це сховище, то… що тут ховали?

Максим замислився. Пауза була така довга, що Тимко встиг пошкодувати, що запитав.

— Може, не "що", а "кого", — нарешті сказав Максим.

— Ой-йой… — нервово озирнувся Тимко.

Ліхтарик ковзав по стінах, і тут його промінь зачепив щось дивне. Камінь, ближчий до підлоги, був подряпаний. Тимко присів, відсунув кілька павутин і прочитав, ледь дихаючи:

"Не знайдете мене, якщо я цього не захочу."

— Це… дивно… — прошепотів Тимко. Голос його був тихим, але вуха зрадливо горіли.

— Але ми знайшли, — відповів Максим і повільно підвівся. — І схоже, не тільки ми когось шукали…

Вони рушили далі. Під ногами шаруділи уламки, стіни здавалися ближчими, коридор — вужчим. І раптом, коли вони вже мали зробити наступний крок…

— Ото, значить, знайшли? — пролунало з темряви.

Голос був спокійним. Надто спокійним, як для того, хто сидить у підземеллі з написами на каменях і не хоче, щоб його знайшли.