Що ховається під землею?

Вони обережно спустилися вниз, ковзаючи по вологій землі та корінню, що випирало з боків, мов нервові вени старого дерева. Холод одразу обійняв їх, як той родич, що дуже радий тебе бачити, але пахне старим сиром.

Прохід був вузьким. Стеля ледь не торкалась голови, а стіни — вогкі, вкриті мохом і темними плямами, які не хотілося розглядати уважніше. Ліхтарик Максима ковзав по цегляній кладці, що місцями осипалася, наче цей тунель довго не бачив нічого, крім забутих секретів.

Тимко провів рукою по стіні і здригнувся.

— Це… дуже старе місце, — прошепотів він, наче боявся розбудити щось, що могло тут жити.

— Але хто ним користується? — задумливо мовив Максим, нахилившись ближче до підлоги.

Світло ліхтаря висвітило невеликі сліди в пилюці. Чіткі, свіжі. Якісь босі, якісь — у взутті. Хтось тут був. І не так давно.

— Хтось сюди заходив… — промовив Максим, — і не просто заходив. Він сюди ходить. Регулярно.

Тимко ковтнув, і звук луною прокотився тунелем.

— Ой, це вже точно як у фільмах жахів… — сказав він і нервово озирнувся.

— Ну, подивимося, що це за фільм, — відповів Максим, і в його голосі промайнув виклик. Можливо, собі. Можливо, тій тіні, яку вони бачили. А, може, просто темряві, що все ще не показала, чим збирається їх пригостити.

Вони рушили вперед. Кроки звучали глухо, але кожен їхній рух лунав так, ніби за ними стежив сам підземний простір. Коридор ішов під кутом вниз, повільно, але впевнено ведучи глибше — туди, де не ходить денне світло й не діють мобільні мережі.

Стіни звужувались, і здавалося, що саме повітря стало щільнішим, насиченим історією, про яку ніхто не розповідав.

І ось, коли вони вже думали, що цей коридор ніколи не закінчиться…

За поворотом з’явилось світло.

Слабке, мерехтливе, ніби свічка, яка боїться погаснути.

— Бачиш це? — прошепотів Тимко.

— Бачу, — коротко відповів Максим і зробив ще один крок.

Вони ще не знали, що за цим світлом — те, що змінить їхнє розслідування назавжди.