"Я тебе бачу!"

Фігура зупинилася. Наче відчула, що її оточили. Навіть у темряві було видно, як плащ тихо гойдається від легкого вітерцю, що пролітав між дерев. Повітря стало важким — не від спеки, а від напруги, що висіла, наче хмара перед грозою.

Максим повільно наближався. Кожен його крок був обережним, наче він ішов по тонкому льоду, під яким плавали акули. В руці він стискав ліхтарик, який світив уже слабше, як стара батарейка в пульті від телевізора.

— Все, досить тікати, ми знаємо, що це ти! — сказав він голосом, у якому було більше впевненості, ніж у нього самого в ту мить.

Фігура не зрушила з місця. Стояла нерухомо, мов статуя, яку поставили спеціально, щоб лякати тих, хто любить нічні прогулянки лісом.

Тимко обережно обійшов збоку, тримаючись кущів, які хрустіли так голосно, що вухо жаби в сусідньому ставку могло закласти.

— Ми бачимо тебе! Ти загнаний у пастку! — крикнув він, сподіваючись, що голос звучить хоробріше, ніж він сам себе відчуває.

Фігура повільно повернула голову. Поворот був моторошний, немов вона мала на шиї не хребці, а ротаційний механізм від міксера.

А потім…

РІЗКО метнулася вбік і знову побігла!

— Ти знущаєшся?! — вигукнув Максим, і вже вдруге за вечір пустився в погоню, проклинаючи себе за те, що в школі прогулював фізкультуру.

Він і Тимко кинулися навздогін, знову вриваючись у темряву, де кожен кущ міг виявитися або деревом, або чимось значно гіршим — наприклад, борщівником.

Але цього разу фігура не тікала хаотично. Вона вела їх. І вела цілеспрямовано.

— Він точно знає, куди біжить! — задихаючись, сказав Тимко, який уже почав шкодувати, що вдягнув кеди, які трималися на чесному слові й одній нитці.

— Погано те, що ми — ні! — відповів Максим, намагаючись не думати про те, скільки ще ці хащі можуть тягнутися. І чому, взагалі, вони вирішили ганятись за таємничим плащем уночі замість того, щоб, як усі нормальні люди, пити чай і дивитись серіали.

А фігура бігла далі. І здавалося — все глибше і глибше — в самісіньке серце темряви.