Лісові тіні

У лісі було ще темніше, ніж у клубі. Тут не було жодних аварійних лампочок, старих плакатів чи натяку на цивілізацію. Лише дерева, які стояли, як мовчазні сторожі, і їхні гілки, що зловісно хиталися, ніби теж хотіли щось сказати — та поки що тільки шепотіли листям.

Місячне світло ледь пробивалося крізь густе гілля, кидаючи клаптики світла на землю, мов хтось недбало розсипав плями фарби на чорному полотні ночі. Кожен крок лунав глухо, але зрадницьки — шурхіт листя, тріск гілки, яка раптом вирішила зламатися саме під твоєю ногою.

Фігура в плащі майже зникла з поля зору, та її кроки ще було чути попереду — швидкі, нервові, але впевнені. Як у того, хто знає, куди тікає. Або принаймні робить вигляд.

Максим раптом зупинився і підняв руку.

— Тихіше! — шепнув він так, що навіть сова на гілці повернула голову.

Вони завмерли. Тиша навколо була настільки густа, що можна було намазати її на хліб.

Попереду лунало важке дихання і шурхіт листя. Хтось дійсно був там. І цей хтось був не дятел.

— Він десь тут… — прошепотів Тимко, обмацуючи повітря перед собою так, ніби воно могло його вкусити.

— Розділимось, — сказав Максим рішуче. — Ти обійдеш зліва, я справа.

— Ой-йой, не подобається мені це… — пробурмотів Тимко. — Це ж класика жахів! Спочатку розділяються, потім когось з’їдає дерево!

— Але цікаво? — примружився Максим.

— Ще й як! — визнав Тимко і зник у кущах, залишивши лише слід зламаних гілочок і аромат пригод.

Максим рушив іншим шляхом, тримаючись тіні дерев, ступаючи якомога тихіше. Його дихання стало поверхневим, а серце билося гучніше, ніж будь-який тріск під ногами. Ліс дихав разом із ним — повільно, обережно, ніби спостерігав.

І тут…

Просто перед ним з’явилася тінь.

Вона виросла з темряви, як привид із дитячих кошмарів. Без звуку. Без попередження. Просто… була.

Максим завмер.

Тінь стояла нерухомо. І ніби дивилася прямо на нього.