А що, якщо?..

Коли всі розбіглися — хтось додому, хтось у кущі, а хтось у чистилище через нерви — Максим повільно підійшов до сцени. Його рухи були обережними, як у людини, яка шукає у темряві свою самооцінку після невдалого побачення.

— Це не пекельний портал… — промовив він упівголоса, ніби сам собі.

— Ой, та невже?! — пирхнув Іван, схрестивши руки на грудях. — А я вже чекав, що зараз вирветься диявольський гастролер!

— Але це був якийсь звук… — наполягав Максим, не зводячи погляду з отвору у підлозі.

Вони обережно наблизилися до дірки, яку Буряк так натхненно видовбав своїм дрилем. Сцена скрипіла під ногами, як пенсіонер на йозі, а пил усе ще стояв у повітрі, наче не хотів залишати місце подій.

Максим дістав ліхтарик — маленький, але гордий, той самий, яким він колись світив собаці під хвіст, коли та загубила ключі. Промінь світла ковзнув униз, у глибину.

Під сценою було щось темне. Глибоке. Таємниче.

Щось, що виглядало, як…

Вхід у таємний простір.

— Не хочу вас лякати, але… — Іван зробив крок назад. — Це схоже на ще одну кімнату.

— А може, це підземна бібліотека… з проклятими романами Дарини Гнатко? — пробурмотіла Соломія, стискаючи ліхтарик, ніби той мав захистити її від усього поганого в літературі.

Слідопити переглянулися. У кожного в очах — мікс страху, цікавості і тихого відчаю.

— Отже, нам доведеться туди спускатися… — прошепотіла Соломія з ноткою приреченості.

— Та ще й без Буряка, — додав Іван. — Я б його туди першим спустив. Як розвідку. І як пробний вантаж.

Бублик, який весь цей час вилизував вуса і вдавав, що все це його не стосується, раптом облизав губи. Його очі блиснули.

Йому подобалося, куди все йде.