Втеча чи правда?

— ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ СПРАВЖНІМ! — зірвався Іван. Його голос розрізав тишу, як ніж.

Він кинувся вперед, до виходу, його кроки гучно билися об підлогу. Але як тільки він пробіг повз дзеркало…

— ЩО?! — викрикнув він, завмираючи на місці.

Він не побачив себе.

Його відображення… не існувало.

Сцена в дзеркалі залишалась тією ж: стара підлога, темні завіси, Дорошенко у центрі. Але Івана там не було. Ні тіні, ні силуету. Ні натяку.

Слідопити знову завмерли.

Максим повільно наблизився до дзеркала. Його пальці тремтіли, але він не зупинявся. Серце билося в грудях так сильно, що, здавалося, його чули всі.

Він простягнув руку. Обережно. Обережніше, ніж будь-коли в житті.

Його пальці торкнулися дерев’яної рами.

І дзеркало задрижало.

Не скло, не поверхня — усе дзеркало. Наче за ним прокинулося щось глибоке й живе.

І тоді фігура у центрі сцени… повільно підняла голову.

Очі — якщо вони там були — дивилися просто на них. Наче нарешті побачили глядача. Наче довго чекали.

Максим завмер.

— Ми маємо йти. Прямо зараз, — прошепотіла Соломія. Її голос був тихим, як шепіт вітерцю. Але в ньому не було сумнівів. Лише страх.

— Але це наш шанс… — Максим не відводив очей від дзеркала.

— Шанс на що?! — її голос зірвався. — На смерть?!

Фігура у дзеркалі нахилилася трохи вперед. Ніби зробила крок.

Максим ще мить стояв — не рухався. Усе тіло кричало “втікай”, але щось всередині тримало. Щось, що хотіло знати правду.

А потім…

Він відступив.

— Ідемо, — сказав він.

Без суперечок. Без пояснень. Просто — “йдемо”.

Вони вибігли з клубу. В темну ніч. Вдихнули свіже повітря, ніби вперше за роки.

А дзеркало…

Залишилося на сцені. Самотнє.

І коли останній промінь ліхтаря впав на його поверхню, у глибині… фігура ще була там.

І вона усміхалася.