Хто це?

Дзеркальна постать зрушила з місця. Ледь помітно. Як повільна хвиля, що набирає силу перед бурею.

Слідопити завмерли, кожен на своєму місці, мов заморожені. У повітрі клубу зависла густа тиша — навіть Бублик не ворухнувся.

Фігура почала рухатися. Повільно, урочисто. Кожен крок — мов частина хореографії, яку бачили лише вони. Не просто рух, а… вистава.

І тоді це сталося.

Вдалині — ніхто не знав звідки — пролунав звук. Старий театральний дзвінок. Той самий, що колись сповіщав про початок виступу. Він пролунав не в реальному світі — він лунав у дзеркалі, але вони всі його почули. Наче пам’ять закладу ожила.

— Це… це виступ? — ледве дихаючи, прошепотів Тимко. Його голос затремтів, мов струна під дощем.

Фігура зупинилася у центрі дзеркальної сцени.

Світло — не справжнє, а якесь інше, ніби театральне — повільно підсвітило її зверху. І всі побачили: старий темний плащ. Той самий, з якого вони знаходили клаптики. Той, що був у чемодані. Той, що вони не могли пояснити.

Постать обернулася трохи боком. Її риси все ще залишалися в тіні, але не було сумнівів:

Це був Антон Дорошенко.

Актор-містерія.

Людина, яка зникла багато років тому.

Людина, про яку всі говорили пошепки.

Людина, чия історія стала легендою.

І ось він — стоїть у дзеркалі. Не як привид. Не як ілюзія. А як актор, що вийшов на сцену. Його руки рухалися, ніби він готувався щось сказати. Але слова ще не прийшли. Він просто стояв. І чекав.

І виглядало це так, ніби його остання вистава… ще не закінчилася.

І, можливо, саме зараз — вона тільки починалася.