Випадковий погляд

Стан, у якому перебували слідопити, не піддавався класифікації. Це був не просто хаос — це був такий рівень плутанини, коли навіть голоси ледь встигали наздоганяти думки.

Темна фігура щойно зникла — буквально щезла з поля зору, мов розчинилася в повітрі. Максим першим вискочив зі сцени в коридор.

— Куди він пішов?! — його голос відлунював у порожнечі.

— Не знаю! Він просто… зник! — запанікував Тимко, крутячи ліхтарем на всі боки.

— Ну от, а я ж казав, що він привид! — Іван уже майже готувався до побігу, хоча сам не знав — куди.

— Це неможливо! — роздратовано відповів Максим, зупинившись посеред коридору. — Тут немає куди бігти! Ми б почули двері, кроки, щось!

— Можливо, якщо він не людина… — буркнув Іван, не відводячи очей від темного кута.

— Іване, досить! Ми вже знаємо, що це просто хтось, хто ховається! Я бачив, як він торкався підлоги, костюму, дзеркала. Це не привид!

— Ах так?! Тоді поясни мені ОЦЕ!

Іван різко розвернувся й тицьнув пальцем у дзеркало, що висіло в кінці коридору — те саме, старе, потемніле від часу, з тріщиною в куті. Слідопити синхронно повернули голови.

І побачили.

В дзеркалі не було їхніх відображень. Лише сцена за ними, порожня. Без них.

Але… в самому центрі — все ще стояла темна фігура.

Чітко. Ніби вона нікуди не йшла. Висока, нерухома, з опущеними руками і поглядом, спрямованим прямо в очі тому, хто дивиться в дзеркало.

— Ви… ви це бачите?.. — прошепотіла Соломія, і блокнот випав із її рук.

— Це… не може бути… — прошепотів Максим.

— Я ж казав! — Іван трусився, але водночас звучав гордо. — Я. Ж. Казав!

Фігура у дзеркалі стояла мовчки. І наче чекала.

Ніхто не рухався.

Бо вперше з початку розслідування — навіть Максим не знав, що сказати.