Він знову тут

Слідопити завмерли. Справжній завмирали. Не так, як у театрі — а як у дикій природі, коли від твого руху залежить, помітять тебе… чи ні.

Темна фігура зайшла всередину.

Вона не йшла — вона ковзала, ніби не торкалася підлоги, ніби була частиною тієї самої темряви, яка заповнювала клуб. Висока, тонка, у темному плащі, що ледве колихався при кожному кроці.

— Ой-йой-йой… — Іван ледь дихав, притискаючись до стіни.

Фігура рухалася обережно, але впевнено. Вона знала, куди йде.

Спочатку вона пройшла вздовж рядів стільців, неквапливо, мов перевіряючи, чи все на місці.

Потім зупинилася перед сценою. Постояла. І дивилася вгору. Довго. Як актор перед виходом.

Потім зробила крок. Ще один. І зійшла на сцену.

Стояла тепер у самісінькому центрі.

Прямо на позначці, де колись був світловий круг — місце для монологів. Місце, де завжди найбільше світла — і найменше тіней.

— Що він робить? — пошепки запитала Соломія. Її голос був лише легким рухом повітря.

Максим вдивлявся крізь шпарину у завісі. Його долоні тремтіли, але він тримався.

— Він… стоїть.

— Просто стоїть?

— Так.

— Може, він щось чекає?

— Може.

— А що, якщо він знає, що ми тут?

Фігура різко підняла голову.

Не просто подивилася — вона наче вп’ялася поглядом у темряву залаштунків. Туди, де ховалися вони.

І все застигло.

Тиша стала різкішою.

Бублик перестав ворушити вухами. Навіть він замовк.

Фігура стояла. І дивилася.

Максим стиснув мотузку.

— Вона щось знає, — прошепотів він.

І це вже було не розслідування.

Це була розв’язка.