Очікування

Годинник показував 11:45. Стрілки ледь чутно цокали десь у глибині сцени — єдиний рух у приміщенні, яке завмерло в напрузі. Клуб здавався не просто порожнім — він здавався затаєним. Немов сам чекав.

Тиша була такою щільною, що можна було почути, як дихає пил.

Жодного звуку, окрім ледь вловимого скрипіння старої сцени. Дошки тихо стогнали, коли хтось із них ворушився — чи то Соломія перевіряла записник, чи Іван знову пересувався ближче до стіни, бо “тут безпечніше”.

— Може, він сьогодні не прийде? — прошепотіла Соломія, схилившись до Максима.

— Якщо приходив усі попередні ночі, то чому сьогодні мав би зробити виняток? — відповів він спокійно, але в його голосі відчувалася напруга. Усі це чули.

Іван зіщулився.

— А що, якщо він уже тут?

— Не говори дурниць, — прошипів Тимко.

— А що, як він ДИВИТЬСЯ НА НАС?! — Іван стиснув руки до грудей, озираючись навсібіч.

— Тихіше! — прошепотіла Соломія. — Нас можуть почути!

Іван замовк. Але він не перестав тремтіти. Навіть Бублик, що до того мирно дрімав у кутку, тепер тримав голову піднятою. Його вуха були насторожені. Очі блищали. Він теж щось відчував.

Час тягнувся повільно. Нестерпно повільно.

11:50.

11:55.

11:59.

Пальці Максима лежали на мотузці — саме на тій, що запускала “примару”. Тимко стискав ліхтар, вже націлений на сцену.

Іван більше не кліпав.

Тиша…

Клац.

Серце Івана, здається, зупинилося.

Клац.

Двері клубу повільно відчинилися.

Скрип. Такий тихий, що міг би бути уявою.

Але це був не сон.

Темна постать увійшла, як і кожного разу — мов нічна тінь, що має маршрут і не потребує світла.

І цього разу — вони були готові.