Чекати і не боятися

Пастка була готова. І виглядала вона… страшно добре. Навіть Іван, попри всі протести, визнав: “Це виглядає так, ніби воно вже когось з’їло і чекає на наступного”.

Тепер лишалося чекати.

О першій ночі, коли весь Шпилів спав або принаймні притих, навіть баба Варвара перестала грюкати ночами банками, слідопити знову зайняли свої позиції. Засідка була організована з професійною ретельністю: під сценою — Тимко з мотузками, біля дверей — Соломія з ліхтариком і блокнотом, за шторою — Максим та Іван (останній з явним бажанням видати себе й здатися добровільно), а над усім цим — Бублик, на балці під стелею, з поглядом мисливця і терпінням історика.

— Це безумство, — бурмотів Іван, щосекунди хапаючись за своє серце й періодично шепочучи молитви з кількох конфесій одразу.

— Це геніально, — спокійно виправив його Максим, стискаючи в руці шнур, який активував “примару”.

Бублик уважно спостерігав. Його жовті очі блищали в темряві, мов два маяки в морі напруги.

Година…

Дві…

Три…

Навіть Тимко почав злегка дрімати з мотузкою в руках, Соломія раз у раз переглядала нотатки, а Іван змінював позицію кожні п’ять хвилин, бо “в ній привид краще не з’їсть”.

І тоді…

Тихо. Ледь чутно.

Двері клубу рипнули. Звук, якого всі чекали — і якого ніхто не хотів чути насправді.

Вони відчинилися на кілька сантиметрів… Зупинилися… А тоді — ще.

Максим завмер.

Соломія кивнула.

Тимко міцніше схопив мотузку.

Іван завмер у позі людини, яка от-от перетвориться на тост.

Фігура, темна, майже нерухома, повільно ввійшла до клубу.

Крок…

Другий…

Вона прямувала до сцени.

І раптом зупинилася. Прямо перед “примарою”.

Максим прошепотів:

— Тепер.