Запилена шафа

Костюмерна була мало не найстарішою кімнатою в клубі. Вона пахла часом. І тим особливим пилом, який накопичується лише в місцях, де пам’ять довша за людське життя.

Колись тут зберігали костюми, маски, реквізит. Театр був живим — сміявся, кричав, плакав зі сцени. Тепер кімната перетворилась на склад забутих речей. Шафи перекошені, коробки без підписів, тканина, що втратила колір ще до народження половини села.

— Тут явно не прибирали сто років… — зауважив Тимко, торкнувшись старого крісла. Хмара пилу здійнялася у повітря, і в сонячному промінні, що випадково прорвався крізь тріщину у шибці, вона закружляла, мов тіні минулих вистав.

— Я ж кажу, тут нічого немає! — зрадів Іван, і вже повертався до дверей. — Отже, ми можемо йти! Правильно?

— Ще не все, — впевнено відповіла Соломія. Вона тримала в руках ліхтарик, що висвітлював простір між завалами. Промінь зупинився на великій дерев’яній шафі в дальньому кутку.

Шафа була іншою. Вища. Темніша. З іншої епохи.

— Щось мені підказує, що вона стояла тут ще тоді, коли виступав той актор, — сказала Соломія, не відводячи погляду.

— Ну і що? — пробурмотів Іван.

— Те, що її ніхто не чіпав. А якщо чіпали — то дуже давно. Можливо, всередині є щось цікаве.

Максим підійшов ближче, взявся за ручки й потягнув. Дверцята не піддавалися з першої спроби. Але після кількох ривків, із протяжним скрипом, що пройшовся по хребту кожному з них, шафа здалась.

Старі костюми, капелюхи, потріпані перуки впали на підлогу, розкриваючи внутрішній простір.

І саме тоді Соломія помітила його — згорток паперу, притиснутий між двома фраками.

Вона простягнула руку, витягла його, обтрусила пил і розгорнула.

Це була театральна афіша. Пожовкла, потріскана, але ще читабельна.

І посередині, під назвою вистави “Лицедії ночі”, великими літерами було надруковано:

“В головній ролі — Артемій Власюк”

— Оце так… — прошепотіла вона.

Іван, Тимко й Максим підскочили ближче, щоб побачити. Навіть Бублик, який досі дрімав на стосі тканини, підвів голову.

Це було воно. Ім’я. Перше справжнє ім’я.

Той, кого всі звали “актором”, “містерією”, “загадкою” — мав прізвище. Мав історію. Мав... особистість.

А отже, його можна було знайти.