Записка з минулого

Слідопити завмерли. Навіть повітря, здавалося, стало густішим. Підвал — похмурий, задушливий, із запахом часу і забутих речей — тепер перетворився на місце, де знайшли не просто костюм. А слід людини. Справжньої. Живої. І, можливо, вже мертвої.

— Що… це означає? — прошепотів Іван. Його голос, хоч і тихий, різко порушив тишу, мов кинув у неї камінь.

— Це записка від актора, — впевнено відповів Максим. Він усе ще тримав її в руках, але вже не дивився на папір. Він дивився у простір, ніби намагаючись уявити, як саме той чоловік — таємничий, мовчазний, загублений у часі — залишав її тут.

Соломія стиснула пальці на блокноті. Аркуші трохи зашелестіли, наче теж не могли втримати емоцій.

— Він залишив її тут? Сам? — її голос тремтів не від страху, а від того тривожного суму, що приходить, коли легенда стає людиною.

— Але якщо він залишив записку… — почав Тимко, раптом усвідомлюючи найголовніше.

— То де він сам?! — вигукнув він. Його голос луною відбився від бетонних стін, розлітаючись шматочками тривоги.

Ніхто не мав відповіді.

Погляди ковзали з плаща на чемодан, з чемодана — на записку, з записки — один на одного.

— Якщо він зник… чому не забрав плащ? — прошепотів Іван. — Чому залишив усе це? Чому просто… не пішов?

— Бо, можливо, він не міг піти, — тихо мовив Максим.

— Або не хотів, — додала Соломія.

— Або він… досі тут, — сказав Тимко. І сам же відступив на крок.

Слова повисли у повітрі. Але тепер у них було більше, ніж здогадки. Більше, ніж страх.

У них був плащ.
У них була записка.
І найголовніше — у них було нове розуміння.

Клуб приховує не одну таємницю.

Це не просто місце, де щось колись сталося.

Це місце, де щось досі живе.

І, можливо… це ще не кінець історії.

Це — її початок.