Під плащем — ще одна таємниця

— А якщо це справді його плащ?.. — обережно припустив Іван, все ще тримаючи рукав костюма, ніби той міг ожити будь-якої миті.

— Іване, це просто костюм, — зітхнув Максим. — Стара тканина, театральний реквізит.

— А якщо привид його шукає?! — не здавався Іван. — А ми тут його копирсаємо!

— Привидам не потрібні плащі, — втомлено буркнув Тимко, хоч і не виглядав переконаним у власних словах.

— А раптом потрібні?! — вигукнув Іван. — Щоб лякати, драматично розвертатися, і взагалі — мати імідж!

— Досить, — зупинив їх Максим. — Треба зрозуміти, що це означає.

Соломія нахилилась ближче, прибрала ще кілька складених речей і задумливо торкнулась дна валізи.

— А може, тут є ще щось?

Максим провів пальцями по поверхні — щось у фактурі дна не здавалося йому звичним. Дерево було не суцільним, а ніби… підкладеним.

— Щось тут не так… — прошепотів він.

— Знімаємо її! — одразу сказав Тимко й дістав викрутку, що вже вдруге за вечір рятувала ситуацію.

Обережно, ковзаючи по краю, він піддів панель. Та піддалася без опору — наче чекала на це багато років. Зі скрипом, що не лякав, а дивував, вона відійшла.

Під нею — простий конверт. Пожовклий, тонкий, запечатаний лише за рахунок часу. Він лежав рівно посередині ніші — як щось залишене навмисно.

Максим узяв його, злегка затремтівши. Відкрив повільно, обережно, ніби боявся порушити щось сакральне.

Витягнув аркуш. Напис був короткий. Рівний. Акуратний.

"Не шукайте мене. Це моє останнє місце."

Тиша впала на підвал, мов ковдра. Жоден із них не ворухнувся.

— Це… — прошепотіла Соломія, але не договорила.

— Хтось залишив це навмисно, — сказав Максим. — Він сам хотів, щоб його більше не шукали.

— А хто? — пробурмотів Іван. — Актор? Ковтун? Хтось інший?

— А може, — озвався Тимко, — той, кого всі вважали легендою… залишив нам прощання.

Бублик підвівся і тихо пройшов повз чемодан.

Він більше не боявся.