Чужий костюм у валізі

— Ей, ідіть-но сюди! — гукнув Тимко. Його голос був тихий, але терміновий — той тип голосу, яким не кличуть на вечерю, а тільки до чогось серйозного.

У далекому кутку підвалу, наполовину закритий старою ширмою та павутинням, стояв чемодан. Сірий, облізлий, накритий шаром пилу, настільки товстим, що здавалося — він тут ще з тих часів, коли телевізори були з лінзами.

— Виглядає як реквізит… Але чому в підвалі? — Соломія нахилилася, розглядаючи його. — Чому не серед решти речей?

Максим обережно спробував відкрити чемодан, але замок вперся. Він подивився на Тимка — той уже діставав з кишені викрутку (як справжній слідопит, Тимко завжди носив з собою щось, чим можна було щось поламати або полагодити).

Клац.
Замок піддався з дивною легкістю — так, ніби сам чемодан нарешті вирішив відкритися.

Всередині — старі костюми.

На перший погляд — нічого особливого: трохи театрального мотлоху, чорні штани, білі сорочки з жабо, капелюх із широкими полями. Але щось у цій підбірці було… надто стилізованим. Наче кожен костюм мав свою історію. І всі вони належали комусь одному.

— Акторський одяг, — прошепотіла Соломія, проводячи пальцем по коміру. — Але не сучасний. Це щось дуже старе…

Максим обережно витяг один із костюмів і розгорнув. Темний. З високим коміром. Схожий на фрагмент того, що вони вже бачили.

Іван, який досі стояв трохи осторонь, раптом кинувся вперед і схопив його за рукав.

— Це ж той самий плащ! Як ті клаптики, що ми знаходили! — вигукнув він.

Всі мовчали. Бо Іван мав рацію.

Тканина. Колір. Фактура. Все збігалося. Це не була просто схожість. Це був той самий плащ.

— У нас тепер не клаптики, а весь плащ?! — вражено запитав Тимко.

— Так. І хтось носив його, залишаючи сліди, — підтвердив Максим. Його голос був низький, майже зворушений. Він тримав у руках не просто одяг — він тримав доказ.

— А хто? — озвалась Соломія. — Той актор, що зник?

— Або… — Тимко глянув на всіх і знизив голос, — хтось, хто наслідує його. Хтось, хто хоче, щоб ми думали, що він повернувся.

— Або привид, який залишив свою одежу, бо вже не потребує її... — буркнув Іван.

Бублик підійшов ближче і сів біля чемодана. Він вдивлявся у костюм — не з цікавістю, а як кіт, який щось упізнав.

І це всіх напружило ще більше.