Підвал, про який усі мовчали

Після гарячих суперечок про привидів і хуліганів, слідопити вирішили: логіка має перемогти страх. Як би не хотілося Івану закутатись у ковдру, забути про клуб, дзеркала і нічні фігури, реальність вимагала дій.

Максим наполіг: якщо хтось справді ховається в клубі, то повинен мати схованку. І ця схованка — не на сцені.

— Але де? — запитала Соломія, гортаючи записи у блокноті.

— Куліси? — припустив Тимко.

— Ми їх перевірили, — нагадав Максим. — Там нічого, крім пилу і старої ширми.

— Акторська кімната? — кивнула Соломія.

— Порожня. Дзеркало — єдине, що привертає увагу. Але там нема де сховатися, — відповів Тимко.

— Може, горище? — озвався Іван, не з особливою впевненістю.

— Двері закриті багато років. І риплять, як бабин шкаф, — сказав Максим.

На мить усі замовкли. Ніби клуб сам слухав їхню розмову, присутній навіть у думках.

І лише Іван, тихо, майже не дихаючи, прошепотів:

— Підвал.

Тиша стала ще глибшою.

Про підвал клубу ходили легенди. Дехто казав, що там зберігають старі декорації. Інші — що ще за радянських часів там були якісь ходи до старих погребів. Дехто стверджував, що звідти вночі чути скрипи.

Ніхто не спускався туди вже багато років.

— Отже, треба перевірити, — твердо сказав Максим. Його голос не тремтів. Він виглядав не як хлопець, що боїться, а як слідопит, що не може собі дозволити не знати.

— Може, не треба? — обережно озвався Іван. — Я маю інші плани на життя. Наприклад, дожити до пенсії…

— Це наш єдиний шанс знайти правду, — переконано мовив Максим. — Або ми й далі будемо бігати за тінню, або знайдемо, де вона ховається.

— А якщо там щось страшне?.. — Іван подивився на друзів, на небо, на землю — шукав підтримки скрізь, тільки не в підвалі.

І тут…

Бублик потягнувся, повільно встав, і без жодного слова, без погляду на них — рушив у напрямку клубу.

Його хвіст хвилеподібно коливався в повітрі. Його лапи ступали тихо, але впевнено.

— Все. Він вирішив, — зітхнув Тимко.

— Отже, ми таки спускаємось, — сказала Соломія.

І коли Бублик підійшов до дверей клубу і сів біля них, не озираючись — усі знали:

Підвал чекає.