План із приманкою

— Ми залишимо приманку, — впевнено заявив Максим. Його очі блищали тим світлом, яке з’являється в погляді винахідника перед запуском чогось дуже ризикованого.

— Яку ще приманку?! — Іван підскочив, ніби його вкусила оса сумніву.

— Наприклад, відкритий журнал чи лист. Ніби хтось забув. А ще краще — щось, що виглядає як частина справи. Папір, який викличе цікавість. Він прийде, захоче подивитись — і ми його зловимо.

— А якщо він знову зникне?! — Іван уже починав дихати частіше.

— Ми не дамо йому це зробити, — сказав Максим, як генерал перед штурмом фортеці.

— ЯК?! — Іван розвів руками, очікуючи відповідь у стилі «магічний купол».

— Закриємо двері, — відповів Максим, і це прозвучало так буденно, ніби йшлося про те, як не впустити в клуб гусей.

— Ой-йой… — простогнав Іван, обхопивши себе руками, мов ковдрою. — Це точно той момент, коли ви всі йдете вперед, а я залишаюсь живим, але психічно травмованим.

Відмовитися вже було неможливо. Усі дивились на нього. Навіть Бублик, який нарешті прокинувся й зробив вигляд, що дуже підтримує план.

— А якщо я правий? — тихо озвався Іван.

— Про що? — запитала Соломія.

— Що це… справді привид? — він дивився в темряву, ніби чекав, що вона підморгне йому у відповідь.

Максим підняв голову. Він дивився не на Івана, а вглиб себе. Потім — на друзів.

— Якщо це привид, ми перші його піймаємо, — сказав він.

— О ні… — Іван сів на траву й затулив обличчя.

— Отже, перевіряємо, — заявив Тимко, і це прозвучало, як клік вмикача перед запуском ракети.

— Пишемо “лист”, лишаємо його на сцені, — сказала Соломія. — Ховаємось. Закриваємо двері. І чекаємо.

— Чудово, — пробурмотів Іван. — Мені вже треба нові шкарпетки. І нову нервову систему.

Але рішення було прийняте. Пастка готувалась.

Наступного разу “привид” не зникне безслідно.