Суперечка без кінця

Максим закусив губу, дивлячись у темне небо над дубом. Вітер шелестів листям, і кожне шурхотіння звучало як голос: не той, що відповідає, а той, що ставить запитання.

— Гаразд, — нарешті озвався він. — Ми бачимо силует. Він ходить. Він справжній. Але потім — він зникає.

— Що доводить, що це привид! — вигукнув Іван, схопившись з лавки, ніби готовий захищати свою точку зору як честь на дуелі.

— Або що він знає, куди тікати! — не здався Максим.

— Або проходить крізь стіни! — знову Іван, майже переможно.

— Іване!

— Максе!

Вони вперлися поглядами один в одного — як давні вороги, які вперше після довгого часу знову зійшлись на полі бою. Суперечки між ними були регулярними, але ця — мала підтекст. Вони вже не сперечались просто так. У цьому було щось глибше: страх і бажання все пояснити.

Тимко й Соломія переглянулись.
Це буде довга ніч.

— Давайте ще раз, — сказала Соломія, видихнувши. Вона перевернула сторінку в блокноті, витягла олівець і кивнула. — Почнемо з фактів.

— Ми точно бачили, як він заходив у клуб? — запитала вона.

— Так! — хором відповіли всі.

— Ми чули кроки на сцені?

— Так! — знову всі в унісон.

— І потім він зник?

— Саме так, — вже з меншим запалом, але все ще впевнено.

— То що це було? — озирнулася Соломія.

— Привид, — одразу підняв руку Іван.

— Не привид, — зітхнув Максим, потерши чоло.

— А може, він поєднує обидва варіанти? — вставив Тимко. — Наприклад, це дуже жива людина з дуже класними фокусами.

— О, так, і ще, може, він ілюзіоніст, як той, що виступав на день села! — підхопив Іван. — Тільки замість кролика в шапці — зникнення з клубу!

— Може, це й не фокус, — задумливо мовила Соломія. — Може, він знає про клуб щось, чого не знаємо ми. Прохід, приховану кімнату. Справжню акторську пастку.

— Тобто ми маємо знайти цей прохід? — уточнив Максим.

— Або… — Іван закотив очі. — Ми просто визнаємо, що це привид, залишаємо йому квіти і записку "дякуємо, що не вбив", і розходимося по домівках.

— Ні, — тихо сказав Максим. — Ми йдемо до кінця.

І цього разу всі мовчки кивнули.

Бо скільки б вони не жартували — всередині кожен відчував:

Вони вже всередині історії, яку ще ніхто не розповів до кінця.