Погляд із темряви

— Хтось це був, ми всі бачили, — сказав Тимко, досі озираючись. Його ліхтарик трясся, але промінь лишався спрямованим на сцену.

— Але тепер його немає, — прошепотіла Соломія. Її голос зливався з тишею, наче не хотів порушити химерну рівновагу, що панувала тут.

— Або він пішов, або він ще тут, — припустив Максим, і ці слова повисли в повітрі, як осінній туман над водою.

— Ти хочеш сказати, що він дивиться на нас?! — Іван зробив два обережні кроки назад і мало не перечепився об підсвітку сцени. Його обличчя було білим, як простирадло після прання з відбілювачем.

І в цей момент Бублик… зашипів.

Не просто так.
Не як кіт, що не в дусі.
А як хижак, що відчув щось, що порушило межу.

Всі озирнулися.

Кіт стояв, згорблений, шерсть наїжачена, очі, як два вогники, вп’ялися в один темний кут сцени — той, де завжди щось рухалося з краю зору.

І потім… Бублик відступив.

Один крок.

І це було найстрашніше — бо цей кіт не відступав просто так.

— Ми зрозуміли лише одне, — нарешті озвалася Соломія, відводячи погляд від кута. — Він справді приходить сюди ночами.

— Але хто він? — запитав Тимко. — Людина? Привид? Хтось, хто живе тут? Актор? Ковтун? Хтось новий?

Максим вдивлявся у темряву, не моргаючи. Здавалося, що він намагається зловити момент, коли тінь зрадить себе.

— Наступного разу — ми ставимо пастку, — твердо сказав він. — Щоб це воно не було — воно не втече.

Соломія кивнула. Тимко дістав блокнот.

І тільки Іван, притулившись до завіси, прошепотів:

— Ой-йой… мені це не подобається…