Темрява всередині

Вони увійшли в клуб.

Темрява зустріла їх, мов старий знайомий — мовчазно, спокійно, але з легким натяком на тривогу. Вікна були щільно зашторені. Жодного променя зовнішнього світу не проникало всередину. Повітря пахло пилом, фарбою та чимось давнім, театральним. Наче сам час у цій будівлі затримав подих.

— Куди він пішов? — пошепки спитала Соломія, її голос ледве чувно ковзнув простором.

— Може, на сцену? — припустив Тимко, вдивляючись у темряву перед собою.

— А може, за куліси? — додав Іван. — Або в акторську кімнату?

Максим підняв руку і жестом наказав мовчати.

І тоді — вони почули.

Повільні, розмірені кроки.
Хтось ходив по сцені.

Ці звуки здавалися нереальними — не від того, що їх не існувало, а від того, як вони звучали. Рівномірно, спокійно. Без страху. Без поспіху.

— Ну от, я знав! — Іван ледь не завив, але швидко притиснув руку до рота.

— Заходимо обережно, — наказав Максим, майже беззвучно.

Вони прослизнули за завісу один за одним, як тіні в тіні. Тканина холодно торкалася облич, стегон, плечей. Вона не просто висіла — вона жила. І здавалося, що вона запам’ятовує кожного, хто проходить повз.

Соломія йшла першою, за нею Тимко, потім Максим. Іван затримався, закрив очі, швидко перехрестився.
— Прости мене, мамо, я просто хотів прочитати книжку в спокої... — прошепотів він, перш ніж ступити в темряву за кулісами.

Бублик йшов останнім. Його кроки були нечутними, але очі блищали, як два маленьких ліхтарики. Він ішов повільно, уважно, не спускаючи погляду зі сцени.

Кроки на сцені зупинились.

Слідопити застигли.

За завісою, зовсім поруч, стояв хтось.

І чекав.