Записка, якої ніхто не чекав

Соломія витягла з кишені зім’ятий клаптик паперу. Він був вологий від тепла долоні, трохи пом’ятий, ніби пролежав там не одну годину. Всі завмерли.

Максим нахилився ближче. Іван вже наполовину стояв, готовий втекти при першій підозрі на "не те".

Соломія обережно, повільно розгорнула записку. На пожовклому, тонкому папері, схожому на щось, що щойно витягли зі старої книги, було написано всього чотири слова:

"Шукай там, де не шукають."

Запала тиша. Важка. Як перед бурею. Лише вітер злегка ворушив листя над головами, але навіть він здався не таким уже й випадковим.

— Ой ні, тільки не це! — Іван різко підвівся, ніби відчув, що сидіти поруч із цим папером — небезпечно. — Хто це зробив?! Це якась дивна магія! Я тут, взагалі-то, за пиріжками в чергу став!

— Я її точно не клала, — повільно сказала Соломія, не відводячи очей від записки. — Вона з’явилась уже після того, як ми пішли з хати.

— Почерк не схожий на жоден із тих, що ми бачили раніше, — додав Максим. Він вивчав літери: вони були нахилені, криві, як і в попередніх записках, але ці — ще більш нерівні. Наче писались поспіхом. Або рукою, що давно не тримала пера.

— Це… погано? — обережно запитав Тимко.

— Це означає, — повільно вимовив Максим, — що хтось стежить за нами. І знає більше, ніж ми.

— Або це привид! — знову зойкнув Іван.

— Або хтось, хто знає про наше розслідування, — зауважила Соломія. — І підклав її, поки я не помітила.

— Значить, цей хтось був поруч, — пробурмотів Тимко. — Десь тут. Може, в хаті. А може, йшов слідом...

Слідопити переглянулись. Бублик, як зазвичай, лежав спокійно, але його вуха були підняті. Він теж щось відчував.

Це вже було більше, ніж пошук підказок.

Це була гра.

І вони — всередині неї.