Бублик усе знає

— Може, дід Федір знає про цю хату більше? — припустив Тимко, озираючись на старі, почорнілі стіни, які ще зберігали на собі погляди тих, хто сюди заходив і не хотів повертатися.

— А я думаю, є хтось, хто знає більше за всіх, — сказав Максим, і голос його був настільки спокійним, що всі одразу насторожилися.

— Хто? — запитав Іван, хоч у душі вже здогадувався.

Максим кивнув на Бублика.

Кіт сидів на старій дошці біля дверей і вилизував лапу, як ні в чому не бувало. А потім, ніби почувши розмову, голосно позіхнув і відвернувся.

— От що я кажу — він усе знає! — з обуренням, але з ноткою захоплення вигукнув Іван.

— І просто спостерігає, як ми все самі розгрібаємо, — додала Соломія, ховаючи клаптик тканини до свого нотатника. — Типовий кіт.

Слідопити залишили хату так само тихо, як і увійшли. Вони прямували назад до Шпилів. Але цього разу — не з відповідями, а з новими запитаннями. І кожне з них було глибшим за попереднє.

Тепер у них було три ключові місця.

Клуб — центр усіх подій, де з’являється тінь, де блимає світло, і де зник актор.
Ліс — де знайшли афішу, і де все почалося.
Закинута хата — яка раптом виявилася не такою вже й порожньою.

— То що далі? — запитав Тимко, тримаючи в руці ліхтарик, наче це був ключ до відповідей.

Максим зупинився. Подивився в бік села. Серед дерев темнів контур знайомої будівлі.

— Далі ми йдемо до дзеркала, — сказав він тихо.

— Я так і знав, — зітхнув Іван, піднімаючи комір вище. — Дзеркала… А потім ще скажете, що ми в нього дивитися будемо?

— Саме так, — сказав Максим.

Бублик ішов попереду, не обертаючись.

Цього разу — до клубу.

Бо тепер вони знали: все почалося з виступу. І завершиться — на сцені.