Стара скриня і нові сліди

Бублик тихо нявкнув. Це не був звичайний звук — радше, попередження. Він зробив кілька повільних кроків уперед і зупинився біля старої дерев’яної скрині, що стояла в кутку кімнати, наполовину в тіні. Скриня виглядала так, ніби про неї забули ще до того, як будинок занепав.

— Що там? — прошепотів Іван, не наближаючись, але вже тримаючи в руках оберіг, який хтось колись подарував йому «на всяк випадок».

— Зараз дізнаємося, — сказав Максим і нахилився до замка.

Скриня скрипнула, наче не хотіла відкриватися. Але під натиском — здалася. Кришка повільно піднялася, і всередині — шар пилу, старі речі: книга без обкладинки, пір’я, шматки дерев’яних рам, кілька порваних програмок вистав. Але найголовніше — у самому центрі, немов спеціально покладений зверху, лежав ще один клаптик знайомої чорної тканини.

— Ще один клаптик! — вигукнула Соломія, миттєво нахилившись ближче.

— О, ну все, це вже якась змова! — Іван аж підскочив. — Це як квест, тільки нецікавий і з привидами!

Максим обережно взяв тканину. Та сама текстура. Та сама волога, свіжа вага. І знову — вражаюча цілісність. Вона не була гнилою, не була потертою. Її залишили недавно. Занадто недавно, як для речі, яку ховали десятиліттями.

— Якщо це частини одного й того ж плаща, — повільно сказав Тимко, — то він розірвався. Або порвали.

— Або хтось розкидав його спеціально, — припустила Соломія. — Як підказки. Або як… попередження?

— Можливо, — кивнув Максим. — Можливо, він хотів, щоб його знайшли.

— А якщо це плащ того актора? — Іван вже говорив майже пошепки. — А якщо…

Він не закінчив фразу.

Але Соломія продовжила:

— А якщо — Івана Ковтуна?

Тиша зависла в повітрі. Бублик вмостився біля скрині, закрутившись клубочком, але його очі залишались відкритими. Він теж стежив.

У кімнаті не було вітру, але полотно на стіні ледь поворухнулось.

Наче хтось пройшов повз. Або чекав, коли вони зрозуміють усе.