Закинута хата біля річки

— Але там справді є місце, куди ніхто не ходить, — задумливо сказала Соломія, повільно перегортаючи афішу в руках.

— Яке? — запитав Тимко, нахмурившись.

— Закинута хата біля річки.

Усі троє хлопців замовкли. Ці слова впали, як камінь у воду. Не з гуркотом — а з важким, липким відлунням. Вони всі чули про неї. Ще з дитинства. Хата стояла покинута вже десятки років. З проваленим дахом, вибитими вікнами, облізлими стінами. Заросла бур’янами настільки, що здавалася частиною самого лісу.

— Це ідеальне місце, щоб щось сховати, — сказала Соломія, зосереджено.

— Або когось! — зойкнув Іван. Його голос прозвучав гостро, занадто голосно. Він одразу ж знітився.

— Там ніхто не буває, — тихо сказав Тимко. — Навіть собаки туди не ходять. Мій Шарик туди не піде, навіть якщо я пообіцяю ковбасу.

— Саме тому вона ідеально підходить, — додала Соломія. — "Шукай там, де не шукають." Хата біля річки — саме таке місце.

Максим стискав у руках афішу, дивлячись у далечінь. Річка в’юнилася за лісом, за кількасот метрів звідси. І хата, про яку всі говорили пошепки, стояла десь там. Одинокий спогад про іншу епоху. І, можливо, ключ до цієї історії.

— Здається, нам доведеться це перевірити, — сказав він.

— Або не доведеться! — одразу ж вигукнув Іван, вже наполовину обертаючись у бік села. — Може, ми зробимо вигляд, що не бачили цієї афіші? Давайте краще повернемось до клубу! Там є двері. І світло. І баба Марія.

— Іване, — зітхнув Максим. — Ходімо.

Іван зітхнув. Довго. Драматично. Потім натягнув капюшон і поплентався за ними.

Бублик ішов першим.

Звісно, він уже знав дорогу.