Провідник із вусами

— Мяу.

Усі здригнулися, наче серед ночі хтось несподівано гримнув дверима. Голос Бублика прозвучав просто, буденно, але в цій тиші він мав ефект грому.

Кіт стояв біля Максима, й з виразом абсолютної зверхності потерся об його ногу. Потім ще раз — повільно, із натяком: «Я вас привів, я все показав, і ви мені ще дякувати будете».

Він усе знав. Просто дав їм розгадати самим. Бо яка насолода в розслідуванні, якщо все одразу розкласти по поличках?

Слідопити рушили назад, несучи з собою не лише клапоть тканини і стару афішу, а й набагато більше — тінь відповіді, що тепер повзла за ними, не даючи ані забути, ані заспокоїтись.

Бублик крокував попереду, хвіст його колихався в такт, немов диригентська паличка. Його кроки були впевнені: він уже бачив фінал, просто нікому не розповідав.

— Отже, — підбив підсумки Максим, коли вони вийшли з лісу, — ми тепер офіційно маємо привид, акторську легенду, старий плащ і таємничий клуб, де вночі хтось ходить.

— Може, ми все-таки не будемо заходити в клуб? — обережно озвався Іван. Він ішов позаду, ніби сподівався, що відстань між ним і клубом зменшуватиметься повільніше.

— Ми будемо, — відказав Максим твердо.

— Звісно, будемо, — підтвердила Соломія. — Але спершу треба розібратися з цією афішею.

— Бо якщо вона справжня, — додав Тимко, — і її щойно хтось поклав… то значить, хтось хоче, щоб ми її знайшли. Або щось.

Всі поглянули на Бублика. Кіт зупинився, потягнувся, вигнувши спину, як балерина на репетиції.

Потім піднявся, оглянув усіх, і, не озираючись, пішов далі.

Ця справа ставала щораз цікавішою. І найцікавіше — було ще попереду.