Таємниці лісу

Ліс біля Шпилів був небезпечним. Але не так, як це описують у книжках. Тут не бігали зграї голодних вовків, не сиділи на деревах загадкові істоти з жовтими очима. Ліс був іншим. Він був тихим. Занадто тихим. І саме в цій тиші ховалася небезпека.

Тут легко було втратити орієнтир, навіть якщо знаєш усі стежки. Тут можна було зупинитися посеред галявини — і раптом відчути, що за тобою хтось спостерігає. І коли обертаєшся — нікого. Але відчуття залишалося.

І найгірше: ліс пам’ятав.

Колись тут зник Іван Ковтун. Просто — пішов шукати скарб, і більше його не бачили.

Колись тут вешталися діти з металошукачами й мріями, та жоден нічого не знайшов. Залишилися лише легенди. І щось невидиме, що їх охороняло.

А тепер… тепер Бублик мчав уперед, немов шукав щось конкретне. Його рухи були чіткі, спрямовані, ніби він ішов за давно знайомим маршрутом.

— А що, якщо він справді знайшов якусь зачіпку? — запитала Соломія, орудуючи ліхтариком так, ніби освітлювала шлях не вперед, а в саму історію.

— Ну, або миша, або слід від смаженого м’яса. Щось одне, — пробурмотів Тимко, не надто впевнено жартуючи.

Максим ішов попереду, мовчки. Він не сміявся. І навіть не обертався.

Його щось турбувало. Відчуття, якого не було в клубі. Не було біля дзеркала. Навіть не було, коли говорили з дідом Федором.

Щось тут було… знайоме. І водночас — зовсім нове. Ніби щось забуте піднімалось з глибини його пам’яті. Він ішов, не відводячи очей від кота. Бублик був єдиним, хто точно знав, куди треба.

І ліс ставав густішим. Тиша — глибшою. Повітря — важчим.

Бо вони вже входили в ту частину, де звуки не відлунюють. І де історії не розповідаються — вони повторюються.