Сигнал від Бублика

Слідопити вже майже вирішили: зараз — до клубу, прямо до тієї гримерки з дзеркалом. Уже складали в голові план, у кого буде ліхтарик, хто йде першим (звісно, не Іван), і хто записує всі події в блокнот. Та як завжди — плани мають звичку змінюватися в найменш зручний момент.

Бо Бублик, який до цього сидів на камені, з виглядом задоволеного начальника відділу "Все йде за планом", раптом змінився.

Його вуха різко піднялися. Хвіст здригнувся, як антенна, що вловила сигнал. Жовті очі звузилися до вузеньких щілин. Він більше не був просто котом — тепер це була жива тривога.

— О, ні. Він зараз щось утне, я знаю цей погляд! — прошепотів Іван і одразу ж відступив на крок назад, ніби очікував вибуху.

Бублик ще секунду вдивлявся в далечінь — і, не попереджаючи, рвонув з місця. Мов блискавка. Прямо в бік лісу.

— Куди він? — закричав Тимко, озираючись на інших.

— Та хто його знає! — відповіла Соломія, вже хапаючи ліхтарик міцніше.

— То що? Ми… біжимо за ним? — Іван виглядав так, ніби це запитання адресовано долі.

Максим не роздумував.

— Ми йдемо за ним, — сказав він чітко і вже рушив слідом за котом.

Соломія без слова пішла за ним.

Тимко подав знак Івану і теж побіг.

Іван залишився на мить сам. Подивився на клуб. Потім на ліс. Потім на небо.

— Ой, знову це ваше "ходімо", а потім — тіні, прокляття, привиди… — пробурмотів він і… пішов.

Темрява повільно лягала на поле, мов велика ковдра. Ліс попереду виглядав не лякаюче — а загадково. Тихо. Занадто тихо. Тільки шелест листя. І десь попереду — шурхіт котячих лап, які вже знали дорогу.

Бо Бублик рідко біг дарма.