Старий, що пам’ятає все

Ранок у Шпилях був тихим. Занадто тихим. Ніби саме село затамувало подих, чекаючи, коли нарешті слідопити зроблять свій хід.

Небо висіло низько, птахи не співали, навіть баба Варвара не сварилася з сусідом через курку, яка знову переплутала двір. Повітря було настільки нерухомим, що кожен крок лунав, як удар по барабану.

Максим, Соломія, Іван, Тимко та Бублик повільно рушили до старої хати на самому краю села. Вона стояла трохи осторонь, ніби сама не хотіла мати справ із рештою Шпилів. Стіни сірі, покручені часом, дах підлатаний ковдрами з бляхи, а на ганку — табуретка, яка виглядала старшою за все село разом узяте.

Тут жив дід Федір.

Федір був найстарішим мешканцем Шпилів. Йому не було рівних у знанні сільських таємниць, скандалів 1960-х і тракторних пригод біля річки. Він пам’ятав, хто перший в селі зробив телевізор з коробки і кота. Він знав усе: хто, коли, чому, з ким, і навіть де.

А ще — пам’ятав те, чого інші воліли б забути.

— А якщо він не захоче розповідати? — нервово спитав Іван, потираючи руки, як учень перед контрольною з привидівознавства.

— Тоді доведеться бути хитрими, — сказала Соломія. У її голосі вже жевріла стратегія. — Він старий, але не дурний. Треба діяти обережно.

— А може, він просто не хоче згадувати… — пробурмотів Тимко.

— Тим більше ми маємо запитати, — твердо відповів Максим.

Бублик нічого не сказав. Просто сів на ґанку і подивився на двері. Його хвіст повільно розгойдувався.

Соломія зробила крок уперед і постукала в дерев’яні двері.

Раз.

Два.

Три.

Тиша.

Потім — скрип.

Зсередини хати пролунав крок. Повільний. Важкий.

І голос.

— Ну, заходьте вже, якщо прийшли.