Ключ до таємниці

Слідопити завмерли. Навіть дихати перестали. Повітря навколо баби Марії стало густим, як суп після обіду. Навіть гуси на сусідньому подвір’ї затихли, наче відчули, що зараз відбувається щось важливе.

— Ви серйозно? — першим порушив тишу Тимко.

— Тобто він знає, що сталося? — прошепотіла Соломія, нахиляючись ближче.

— Якщо хто й може вам розказати більше — то тільки він, — твердо сказала баба Марія. — Але не спішіть. З ним треба обережно. Він не любить розпитувань.

— Ми впораємось, — впевнено відповів Максим.

Вони відійшли від двору баби Марії і зупинилися біля старого дуба, який, як і сам дід Федір, пам’ятав ще ті часи, коли клуб тільки будувався, а вистави давали на дерев’яній платформі під відкритим небом.

Максим стиснув клаптик тканини в руці.

— Гаразд, що ми маємо? — почав він, оглядаючи всіх по черзі. — Актор. Пропав. Голоси. Тінь.

— І дід Федір — єдиний, хто знає більше, — додала Соломія, записуючи щось у блокнот, хоча сторінка вже була заповнена здогадками.

— Що далі? — спитав Іван, тримаючись на безпечній дистанції від будь-яких відповідей.

— Дід Федір. Він наш наступний крок, — відповів Максим. — Але спочатку треба дізнатися, де його знайти. І як зробити так, щоб він заговорив.

Бублик сидів поряд, спокійно дивлячись на них. Потім позіхнув. Глибоко. Протяжно. Наче хотів сказати: "Ви ще тільки починаєте, а я вже знаю фінал".

А десь у клубі…

На порожній сцені…

Між кулісами…

Повільно хитнулася завіса.

Тихо. Майже непомітно. Але точно не від вітру.