Актор з минулого

— Клуб цей старий, — почала баба Марія, спершись руками на коліна. — Ще мій батько його пам’ятав. Кажуть, що колись, давним-давно, ще до того, як ці пластикові вікна наставили і ламінат поклали… там стався один випадок.

— Випадок? Який саме? — нетерпляче прошепотів Тимко.

— Та не перебивай! — строго вистрілила баба очима. — Це було ще за війни. Може, трохи пізніше, але ще в ті часи, коли не кожен мав електрику, а на виставу йшли, як на свято.

— І що сталося? — запитала Соломія, вже записуючи.

— Люди розповідали, що там зник один чоловік.

— Зник?! — вигукнув Іван. — Ну от, я ж казав!

— Та тихо ти, — буркнув Максим. — Хто це був?

— Актор, — просто відповіла баба Марія, і слово те прозвучало якось незвично — ніби з великої літери.

— Який ще актор?

— Та був один чоловік. Приїхав у село з якимись трупами… театральними чи цирковими — хто тепер скаже. Виступав, смішив, лякав. Кажуть, був дуже талановитий. Мав голос, як дзвін, очі — як у сови. А потім… пропав.

— Як це — пропав?

— Отак і пропав. Один день був — другого вже нема. Речі його лишились, сцену не розбирали. Просто зник. Без сліду.

— Його шукали?

— Та шукали. І по селу, і на річці, і в полі. Навіть млин перевірили — хоча тоді ще нічого не говорили про прокляття. І нічого не знайшли. А потім...

Вона знову зробила паузу. Легка хмарка пройшла небом, закривши сонце — як у фільмі.

— Почали казати, що вночі хтось ходить сценою. Чується голос. Не людський, але знайомий. Хтось заглядає з-за куліс. Тінь... Як тінь, але з очима.

— А прізвище у нього було? — запитав Максим, витягуючи з кишені клаптик тканини.

Баба Марія зиркнула на шматочок, злегка примружилась.

— Хто його знає. Усі називали його просто Актором. Бо він був — ніби не звідси. Якийсь… театральний, загадковий. Як із книжки.

— Тобто ніхто не знає, хто він? — перепитав Тимко.

— Але є одне "але", — додала баба Марія і нахилилась трохи ближче, як це роблять люди, які ось-ось скажуть щось важливе.

— Яке? — усі нахилилися вперед, навіть Бублик зупинився вилизуватись.

— Останній, хто з ним говорив… був дід Федір.

Тиша нависла, як туман.

— І дід Федір ще живий? — нарешті спитала Соломія.

— Живий. Але… — баба Марія задумливо глянула на клуб, а потім у далечінь. — З ним треба говорити обережно. Він… не дуже любить згадувати той день.