Те, що ми бачили

Максим глянув на клуб. Темна, мовчазна будівля стояла, мов стара театральна декорація, що чекала на свій останній акт. Її вікна, темні й безжиттєві, здавалися очима — порожніми, втомленими, які все бачили, але нічого не говорили.

І саме тоді — щось поворухнулося у вікні другого поверху.

Максим завмер. Очі його звузились. Промінь ліхтаря не дістав так далеко, але те, що він побачив, було достатньо чітким, щоб серце зробило один зайвий удар.

— Ви це бачили?! — Іван схопив Максима за рукав із такою силою, що тканина заскрипіла.

— Бачив, — спокійно відповів Максим, хоча в його голосі теж з’явилась напруга.

Силует. Ледь помітний. Промайнув за склом — не як тінь дерева, не як хмаринка, що ковзнула місяцем. Це була людська фігура. Висока. Стояла, мов хтось, хто спостерігав. Вони ще мить бачили цю постать — і раптом вона зникла. Як тільки з’явилася.

— Ну, привид, я ж казав! — Іван почав трусити Тимка за плече, як будильник. — Давайте вже, можна кричати і тікати?

— Заспокойся, — сказав Максим, присідаючи, щоб краще придивитися до вікон. — Хтось там є. І ми маємо дізнатися, хто.

— Це явно не сторож Василь, бо він сам казав, що ноги його тут більше не буде, — прокоментувала Соломія, не зводячи очей з другого поверху.

— І точно не баба Марія. Вона спить, як дуб у грудні. Навіть якщо б побачила привида, змусила б його розставляти стільці, — додав Тимко.

Іван тим часом обхопив голову руками, схилився до колін і почав шепотіти щось на кшталт "сир, борщ, свят-вечір, ой, мамо…".

— А що, якщо це Ковтун?! — раптом вирвалось із нього голосніше, ніж він сам планував.

Усі погляди звернулися до нього.

— Який Ковтун? — здивовано спитав Тимко.

— Іван Ковтун! — простогнав Іван. — Той, що зник у млині! Може, він не просто зник. Може… він повернувся! І тепер ходить по клубу, шукає скарб, лякає людей, шепоче в темряві, стежить з вікон…

— ОЙ! — підскочив він, коли Бублик раптом тернувся його ноги.

Кіт сів поруч і байдуже облизав лапу.

— Все. Це кінець. Якщо вже кіт так себе поводить — справи погані, — тихо додав Іван, притискаючись до Соломії.

Максим дивився на вікно ще кілька секунд. Потім перевів погляд на команду.

— Йдемо всередину.

Бо тільки там — у цій темряві, між старими стінами, — могла бути відповідь.