Повернення в темряву

Шпилі завмерли у вечірній тиші. Навіть гуси, що зазвичай не мовчать ні вдень, ні вночі, десь загубили голоси. Повітря було прохолодним, з присмаком диму з печей і легким запахом свіжої трави. Лише вітер, мов невидимий диригент, поволі хитав старими деревами біля клубу, змушуючи їх зітхати у темряві.

Десь у далекому дворі гавкнув собака — одинокий, роздратований, ніби відчув, що хтось іде шукати те, що краще було б залишити у спокої.

Четверо слідопитів — і один абсолютно невозмутимий кіт — стояли на узбіччі дороги, дивлячись на темну, мовчазну будівлю клубу. Її вікна нагадували очі, які сплять із напіввідкритими повіками.

— Я не вірю, що ми знову це робимо, — пробурмотів Іван, тримаючись за свою куртку так, ніби вона могла захистити від привидів, страху і поганої погоди. — Знову ліземо туди, де, скоріш за все, нас хтось з’їсть.

— Ніхто нас не з’їсть, — спокійно відказала Соломія, загортаючи волосся за вухо з точністю армійського ритуалу. Вона перевірила ліхтарик — вчетверте. Для надійності.

— Ти так кажеш, наче перевіряла, — хмикнув Іван, озираючись, ніби привид уже стоїть за кущем і записує, хто жартує.

— Якщо там справді хтось є, ми маємо це з’ясувати, — впевнено сказав Максим, стискаючи ліхтарик. У його очах не було страху. Але була концентрація — та сама, з якою він колись шукав зниклу козу з лискучим хвостом, яка виявилася в гаражі у вуйка Степана.

— А якщо ми просто підемо додому? — спробував Іван останній козир.

— Тоді всю ніч будеш думати, що це був привид, і не заснеш, — відповів Максим без емоцій.

— Я і так не засну!

— Отже, немає сенсу тікати, — логічно резюмував Максим.

— Я вас ненавиджу, — застогнав Іван з максимальною чесністю.

— Подивися на Бублика. Він навіть не переживає, — вказав Тимко на кота, що сидів біля дороги мов кам’яна статуетка.

Бублик саме вилизував лапу з такою байдужістю, наче всі ці привиди, сценарії й шепоти — це просто серіал, який він уже бачив.

— Бо він або вже все знає… або сам і є цим привидом, — буркнув Іван, сховавшись трохи за Тимком.

А Бублик лише повільно зиркнув у бік клубу, потягнувся і спокійно рушив вперед.

Значить, час іти. Бо коли кіт готовий — варіантів не лишається.