Темна тканина — темна історія

Максим присів, обережно взяв знайдену тканину двома пальцями, ніби боявся порушити щось важливе, щось, що зберігало сліди часу. Вона була груба, важка, майже чорна — темно-сіра, ближче до кольору попелу або нічної дороги. Торкнувшись її, він відчув: тканина давно вже не належала комусь із живих у цьому клубі.

— Подивіться на сцену, на завіси, на костюми, — тихо промовив він, повільно піднімаючи погляд. — Тут усе червоне, синє, золоте, яскраве. Усе кричить. А це…

— Це виглядає, як шматок плаща, — пробурмотіла Соломія, присівши поруч і вдивляючись у фактуру. — Щільний матеріал. Немов його носили не для виступів. А для чогось… серйознішого.

Запала тиша. Така, в якій навіть пилюка не сміє ворушитися.

Іван раптом став ще блідішим, ніж зазвичай. І це був тривожний сигнал — бо блідість була його стандартним станом.

— О ні. Тільки не це, — прошепотів він.

— Що? — насторожився Тимко.

— Темний плащ! Це ж класика! У всіх фільмах і книжках, у всіх оповідках — у привидів завжди темні плащі! Вони ходять у них, шепочуть і… і…

Максим закотив очі, але без справжнього запалу. Бо всередині нього щось теж стислося. Інстинкт, який не раз вів його до розгадки, зараз мовчки попереджав: "Це важливо".

— Це не привид, — сказав він твердо, намагаючись не дивитися в темні кути. — Це просто тканина.

Але слова прозвучали не так переконливо, як завжди.

Соломія не відводила погляду від тканини.

— А що, якщо це частина одягу того, хто був тут уночі? — тихо запитала вона. Її голос ледь тремтів — не від страху, а від зосередження. Вона щось обмірковувала, ідея вже визрівала.

Максим стиснув тканину в руці. Вона була холодна.

— Можливо.

Іван відступив на крок. Його дихання стало частішим, наче він згадав щось, що довго намагався забути.

— А що, якщо це частина одягу… — він зробив паузу, ковтнув повітря, — того, хто був тут не тільки вночі. А й багато років тому?

Усі обернулися до нього.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Максим, хоч уже здогадувався.

Іван ковтнув. Його губи ледь тремтіли, коли він прошепотів ім’я, яке всі пам’ятали. І яке ніхто не хотів вимовляти вголос.

— Івана Ковтуна.

І в цю мить навіть завіса перестала ворушитися.