Щось знайшов Бублик

Максим уже не слухав Івана, не чув, як Тимко шурхотів у кулісах, і навіть не звернув уваги на чергову шпильку Соломії щодо «панікерів у темряві». Його увагу привернуло дещо інше. Точніше — хтось інший.

Бублик.

Кіт стояв на сцені, не рухаючись, як статуя древнього охоронця знань. Його жовті очі уважно вивчали підлогу. Але не просто дивилися — вони бачили. Щось, що поки залишалося поза людським поглядом. Він повільно, майже медитативно, обвів поглядом поверхню сцени, немов скануючи її на предмет магічної активності або залишків бутербродів.

Його погляд зупинився біля завіси. Там, де вночі все почалося.

— Він щось знайшов, — сказав Максим, рушаючи ближче. Голос був низький, з відтінком напруги. Інші одразу замовкли.

Бублик зробив два повільних кроки вперед, його лапи не видавали жодного звуку. Потім зупинився. Його вуса сіпнулися — знак, що інстинкти вже працюють на повну.

Він простягнув лапу, зачепив коготем щось невелике й темне. Обережно, майже з обрядовою повагою, він витягнув з-під завіси маленький клаптик тканини і відкинув його трохи вбік.

— Що це? — запитав Тимко, миттєво нахилившись ближче. Він уже приготувався, що там може бути щось гірше — наприклад, очі. Або ще один шепочучий папірець.

— Клаптик тканини, — відповіла Соломія, акуратно піднявши знахідку. Вона була квадратною, трохи обвітреною, але все ще цілісною. Темно-сіра, з ледь помітною візерунчастою текстурою, яка явно не належала жодному з костюмів з костюмерної.

— І що з ним не так? — Тимко вже дістав свою записну ручку, бо, як він казав: «Раптом доведеться робити малюнок на суд».

— Він не звідси, — упевнено сказав Максим, взявши тканину і уважно оглянувши її на світлі ліхтарика.

— Тобто? — Іван стояв трохи осторонь, але нахилився вперед, притискаючи до себе куртку, як щит.

— У нас усі костюми — яскраві, сценічні. З блискітками, з мішковини, з домотканого полотна, — пояснив Максим. — А це — щось зовсім інше. Це щільна тканина. Схожа на щось, що носять щодня. І тут ще... — він наблизив клаптик до обличчя. — Запах. Парфуми. Не наші.

Соломія кивнула. Її очі блиснули.

— Це хтось чужий. Хтось, хто був тут учора. І, схоже, не залишився непоміченим тільки для Бублика.

Бублик сів і глянув на них зверхньо. Мовляв, я ж казав. Просто ви не слухали.